ПАМ’ЯТЬ – НЕТЛІННА

Лебедина пісня ветерана.

Прослуживши багато літ в армії й вийшовши на пенсію, я приїхав у рідне село провідати своїх літніх батьків. З інтересом довідався, що в Інтернеті з’явився сайт Маркушів, на якому періодично з’являються відомості про всі знаменні події, що відбуваються в селі. Створив і підтримує сайт заступник начальника Центру електрозв’язку №1 Житомирської філії ВАТ "Укртелеком" А.П. Горобчук, в нашім селі його корінь і він є великим патріотом своєї малої батьківщини.
На прохання Анатолія Петровича я зняв на відеокамеру мітинг в Маркушах, присвячений Дню Перемоги над німецькими загарбниками. Зібралося багато жителів села, батьки й діди яких проливали кров і віддали своє життя за волю й незалежність країни. Урочисто виступив голова сільської ради О.С. Карпов, пролунало хвилююче слово представника районної держадміністрації, проникливо звернулася до тих, хто зібрався директор школи Л.Б. Михальченко. Виступи чергувалися із чудовими номерами художньої самодіяльності у виконанні учнів школи.
Було надано слово ветеранам війни В.М. Острожинському й М.М. Семенюку, які розповіли про свої бойові шляхи, що привели їх до Перемоги. На слухачів особливе враження справила емоційна промова Володимира Михайловича. У ній він глибоко й всебічно освітив значення нашої Перемоги і складові її витоків. Такий виступ можна було з успіхом транслювати на каналах національного телебачення й радіо.
А коли я довідався, що через два тижні після Дня Перемоги Володимира Михайловича не стало, зрозумів, що цей виступ був його лебединою піснею. Піснею було і його життя. У війну молодим хлопчиком він став партизаном, радистом у загоні. Після війни був учителем у рідній сільській школі. Викладаючи фізику, він заклав основи розуміння законів природи багатьом своїм учням. Він залишиться в пам’яті односельців, як розумна, шляхетна й добра людина, Учитель і наставник їхніх дітей.
Не можна викинути слів із пісні, тому й хочеться дослівно навести текст промови Володимира Михайловича на мітингу.
"Був місяць травень... Травень переможного 1945 року. Ми оволоділи фашистською столицею, взяли штурмом Берлін. Всього за тиждень упала ворожа столиця! І ми дійшли до Ельби, де зустрілись з союзними англо-американськими військами.
Усі дороги тоді вели до Перемоги. Єдина ціль, єдина мета була – Перемога, Перемога! І ось настав цей світлий, радісний день. Останні патрони з дисків кулеметів ми пускали як салют – салют Перемозі.
Але ця Перемога дісталась нам дуже великою ціною. Ціною мільйонів життів. Коли фашистська Німеччина напала на нашу Батьківщину вона була озброєна до зубів, захопила всю Європу. Вся Європа кувала зброю для фашистів. І танки, і гармати, й літаки, й автомати, й кулемети – все виготовляли багато країн Європи. Отож, по суті, це була не лише війна фашистської Німеччини. Це була війна проти нас майже усієї Європи. Адже на стороні німців були румунські, білофінські, чеські, угорські дивізії і навіть з Іспанії «Голуба дивізія». На нашому фронті, на нашому кордоні перед війною було зосереджено 173 фашистські дивізії.
Настало 22 червня. Це була неділя, вихідний день. Фашисти віроломно напали на нашу Батьківщину. Прикордонники мужньо тримались, щоб не впустити ворога, щоб він не топтав нашу землю. Ворожа авіація бомбила наші міста і села. І тут ми почули заклик: «Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой, с фашистской силой темною, с проклятою ордой!» Почалася масова мобілізація, багато людей ішли добровольцями. Навіть ті, кому не виповнилося 18 років, ішли добровільно воювати на фронт. «Все для фронта, все для победы!» – був такий лозунг. На заводах і фабриках кувалася зброя для нашої армії. Наші конструктори створювали все кращі й кращі зразки зброї.
З важкими боями, з величезними втратами доводилось відступати. Але настав-таки Перелом! Справа в тому, що фашисти лише за один місяць забрали Білорусію, за три місяці забрали Україну. Отож, порівняйте: лише за один тиждень упав Берлін! Тобто могутність нашої армії була дуже велика.
На армію працював тил, вирощували урожай, щоб армія була сита. На фабриках і заводах, які були вивезені в Сибір, у Середню Азію, працювали і старики-пенсіонери, яким було вже по 60-80 років, і молоденькі ФЗУшники, які підставляли ящик під ноги, щоб дістати до токарного верстата і точити деталі для автоматів, кулеметів та іншої зброї. Сила наша с кожним днем зростала. Армія ставала з кожним разом могутнішою. Уже жодні перепони не могли зупинити наступу наших військ.
Я пригадую, як ми штурмували Берлін. Наша 4-а артилерійська дивізія прориву Резерву Головнокомандування зосередила на берлінському фронті 2 тисячі стволів гармат і мінометів на один кілометр фронту. Уявіть собі, яка була артилерійська канонада, яка була пальба! Під ногами земля двигтіла! І тому фашисти як не боронились... Але ми били і по Рейхстагу, і по гітлерівській рейхсканцелярії, і навіть по тому бункеру, в якому ховався Гітлер...
Отже, слава всім тим, хто йшов до Перемоги, найбільша слава тим, хто віддав своє життя за це велике й радісне Свято! Слава всім тим, хто працював в ім’я Перемоги, слава тим, хто отримав цю Перемогу і залишився живим! Бажаю Вам, дорогі друзі, щоб ніколи ніхто з Вас не зазнав такого горя, як війна, щоб всі були живі, здорові під мирним ясним небом. Слава народу-переможцю! Слава Україні! Хай буде все добре!"
Усі присутні слухали Володимира Михайловича затамувавши подих, деякі нишком змахували непрохану сльозу. Гучними оплесками вони подякували ветеранові за його виступ і ніхто не знав тоді, що він стане останнім... Так він прощався з нами.

Володимир СІНЧУК,
кандидат медичних наук, полковник медичної служби запасу.
м. Санкт-Петербург.

"Земля Бердичівська", №38 (15730) від 18.09.2009 р.