<< Повернутись до змісту

---

13. Велика Вітчизняна війна…

13.1. Початок війни

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Її війська перейшли державний кордон, що простягнувся від Льодовитого океану до Чорного моря і почали наступ вглиб території СРСР. Одним із перших об’єктів стала Україна. На світанку 22 червня 1941 року ворожа авіація піддала бомбардуванню міст Києва, Житомира, Бердичева і ін.
Рівно опівдні всі радіостанції Радянського Союзу раптово припинили водночас свої передачі. Від Карпат до Камчатки в ефірі загусла зловісна тиша. Та ось, по незвично тривалій паузі, залунав незвичний голос диктора:
- екстрена заява наркома закордонних справ В.М. Молотова про віроломний напад гітлерівської Німеччини на СРСР.
Спокійно, аж занадто спокійно звернувся до слухачів найближчий соратник вождя з заявою: "Сьогодні, о 4-тій годині ранку, без пред’явлення будь-яких претензій до Радянського Союзу, без оголошення війни, німецькі війська напали на нашу країну, атакували в багатьох місцях кордони, бомбардували зі своїх літаків наші міста Житомир, Київ, Севастополь, Каунас, Бердичів.
За планом, що мав кодову назву "Барбароса", Україну планувалось захопити вже в перші дні війни.
Терором і насильством, голодом і приниженням німці прагнули підірвати моральні і фізичні сили українців.
Ще двісті років тому пруський король Фрідріх II (1740-1786 рр.) в своїй "Історії мого часу" заповідав спадкоємцям: "Україна" найбагатша частина Російської Імперії, вона повинна становити особливий інтерес для нащадків Пруських королів".
Ще цинічніше висловився з цього приводу один із стовпів пангерманізму Пауль Рорбах у своїй книжці "Війна і німецька політика", виданій після його піврічного блукання по україномовних губерніях від Карпат до берегів Кубані: "Без України, Росія перестане бути Росією, вона лишиться вугілля, заліза, хліба… Все економічне життя в Росії припиниться, якщо захопити Україну…"
Крім економічного значення українських земель, німецькі імперіалісти вбачали в Україні прекрасний плацдарм для подальшої агресії на Схід: "найкоротший шлях з Європи в Індію пролягає через Україну: із Берліна на Київ і Харків.
На Україну наступала група армій "Південь" у складі 57 дивізій і 13 бригад.

Діти війни. Автору цих рядків у той трагічний день виповнилось рівно 10 років.

Наша країна мала називатися "Остготією". З німецького словника вилучалися слова "Україна", "українець". Близько 30 мільйонів наших співвітчизників мали бути винищені, або виселені за Урал. Вони повинні лише добре знати дорожні знаки, уміти рахувати до 500.
Стосовно географії, то вони можуть бути обмежені однією фразою: "столиця Рейху - Берлін".

Гітлерівські війська перейшли державний кордон, що простягнувся від Льодовитого океану до Чорного моря, і почали наступ у глиб території СРСР. Одним із перших об’єктів агресії стала Україна.  
Перелякані ревінням моторів ворожої авіації жителі вибігали з хат, перелякано вдивлялись в небо… Над Бердичевом та селами, заходячи для чергового бомбового удару по аеродрому та залізничній станції, кружляли фашистські літаки. Горіли склади з добром, бензином, до сіл доносився густий, смердючий дим. В садах, городах люди готовили окопи, тривожно вдивлялися на захід, чекаючи непроханих "гостей"… А вечорами біля клубу безкоштовно демонструвались фільми "Тракторист", "Чапаєв", "Юність Максима", "Ми з Кронштадта", тужливо грав духовий оркестр.
Ранками біля сільради збиралися чоловіки з жінками і дітьми, батьки оплакували синів, дружини чоловіків, що йшли на фронт.
До останніх днів перед окупацією з Бердичева доносилася грізна канонада.

Фашистські окупанти штурмують Брест. 22 червня 1941 р.

То підривники зривали фабрики, заводи, містки через річку Гнилоп’ять.
Вечорами жителі виходили на пагорб, з тривогою вдивлялися в райцентр, охоплений пожежею, вибухами мін.
За два тижні до окупації на Загреблі відбулось весілля. Мариничі віддавали заміж дочку Ніну за робітника Бердичівського заводу "Прогрес" Миколу Базилевича.
На весіллі грав оркестр, молодим гукали тости "Гірко!", "гірко!".
Але в душі у кожного було тривожно, ми усвідомлювали, що небезпека наближалась з кожним днем.
Молоде подружжя не прожило й медовий місяць разом, незчулося, як очутилося в окупованому селі.
Микола Базилевич пішов у партизани, залишивши молоду дружину.

Бердичівський завод “Комсомолець”, зруйнований гітлерівськими окупантами у 1941р.

Його загін на Вінниччині (Чорний ліс) попав в оточення.
Відстрілюючись, Микола дістав тяжке поранення у ногу, щоб не потрапити в полон фашистам, останню кулю випустив у себе.
(Про діяльність бердичівського підпілля чит. розд. "Подвиг двадцятилітніх").

13.2. Воєнні дії на території Бердичівського району

Воєнні дії на території Бердичівського району розпочалися 4 липня 1941 року.
7 липня 1941 року підрозділи 1-ої танкової групи Клейста прорвали оборону фронту 7-го стрілецького корпусу в районі Нового Мирополя і почали наступ на Бердичів.
Наші воїни героїчно захищали кожну п’ядь землі і вкрили себе немеркнучою славою. Близько тижня тривали жорстокі бої в районі Бердичева. Начальник генштабу німецьких сухопутних військ генерал Гальдер записав тоді у свій щоденник:

"Бердичів. Внаслідок сильних атак противника з півдня і з сходу 11-а танкова дивізія і 60-а моторизована дивізії змушені були перейти до оборони. 16-а танкова і 16-а моторизована дивізії просуваються надто повільно."

А через два дні він доповнює свій запис:
"11-а танкова дивізія втратила 2000 чоловік."
Коли гітлерівці захопили 7 липня 1941 р. Бердичів, там залишилося 60 вагонів з боєприпасами. Батальйон радянських воїнів під командуванням майора А.І. Копитіна з боєм пробився на станцію, висадив у повітря боєприпаси і через 8 днів з’єднався з своєю частиною, при цьому, вивів з ворожого оточення понад дві роти бійців іншого військового з’єднання.
7 липня 1941 року підрозділи першої танкової групи Клейста окупували села Маркуші, Бистрик, Житенці, Осикове, Райки, Терехове, Мала Татаринівка, Кикишівка, Закутинці, Гардишівка. 7липня 1941 року о 16 годині гітлерівці зайняли Бердичів.
Відступаючи, червоноармійці залишали на полях гвинтівки, патрони, снаряди, міни. Скрізь валялися солдатські каски, протигази, інше військове спорядження. На радгоспі, за селом, організованому в пожовтневі роки (головою якого був М. Бровуненко, зі спогад. К. Бевзо), теж валялися гвинтівки. Ми, підлітки, накидали їх у яму стільки, що вистачило б озброїти цілий взвод. Тепер те місце заоране, прикидане землею і зникло у вічне буття.
В урочищі, де тепер ставок (за цвинтарем), лежала купа вистріляних гільз, кулеметних стрічок. То червоноармійці, відступаючи, стріляли по фашистах. За день до окупації села в небі пролітали "мессершмідти", а група воїнів-артилеристів, заблудившись, в’їхала галопом на Загреблю, тягнучи кіньми величезну гармату.
Заїхавши в тупик у глиняники до Гончаруків, артилеристи ледь вибралися на поле, а звідтіля галопом попрямували на Поличенці, де неодмінно потрапили в полон. На другий день, в окуповані німцями Маркуші (10 липня 1941 року), з Поличенець, в кованих чоботях, повзводно марширували німці. Ми, підлітки, сиділи близько біля дороги і з дитячою наївністю, довірою й цікавістю дивились на фашистських зайдів, голодних, лютих звірів, які теребили стручки зеленого гороху, а бадилля швиряли прямо нам в обличчя.
Ще не знали ми, що головним завданням фашистів було правило вбивати, якомога більш вбивати: малого, старого, жінку, чоловіка, аби вбивати. Чим лютіший виявлявся кат, тим більшу він отримував винагороду. Повернувшись з поля того дня додому, ми застали в хаті повно німців. Фашист мало не застрелив матір за те, що корова наступила йому в сінях ногу. Розлючений фашист вже схопив гвинтівку, але інший німець його врозумив, показавши пальцем на нас, двох дітей. Проте фашист встиг добре стусонути гвинтівкою в спину хвору маму.

13.3. Битва танків

За день до окупації села, на Кам’янці, за Маркушами відбулася битва танків. Німими свідками тієї битви були три радянські тридцятичетвірки, що застряли в болоті вздовж річки та один німецький танк, підбитий на пагорбі, біля дороги, що веде з Обухівки в село Клітенку. Поруч лежали рештки згорілої радянської "емки".
Одна тридцятичетвірка, з отвором у бічній броні, стояла в річці, проти Улійця. Екіпаж машини весь згорів, мотор перетворився в сплав. Останки воїнів-танкістів маркушівці похоронили на пагорбі біля клітенської дороги, а в 1965 році їх перенесли до братської могили в центр села Маркуш. Це теж один із фактів невиправданих втрат радянських танків вже в перші дні війни.
Невдовзі, після війни, бердичівські машинобудівники порізали ті танки на шматки для переплення на метал.

13.4. Окупація Бердичева

7-го липня о 16-ій годині німці вдерлися в Бердичів, 8-го липня – Новоград-Волинський, 9 липня – Житомир. На 22 липня 1941 року гітлерівці зайняли 25 районів (із 35).
Люди дивились зі страхом на фашистські танки і машини з німецькою піхотою, що рухалися по шосе…
"Юд капут", сміялися й горланила німецька солдатня. Почався катастрофічний відрахунок часу і життя цілого міста з багатотисячним єврейським населенням. Перші 50 днів німці "розважались". Вони обклали євреїв даниною, відрізали бороди старим чоловікам, змушували повзати по асфальту, згрібати руками сміття. Вибирали групи вродливих жінок, наказували роздягатись до гола і перепливати туди й назад річку Гнилоп’ять, аж поки не потопляться усі.
15 вересня кривавий терор вступив у завершальну фазу. В цей день було розстріляно 12 тисяч євреїв. Дика оргія тривала до вечора. Коли фашисти пішли на "відпочинок", в багатьох місцях ще ворушилась, розсовувалась земля. Це серед вбитих корчилися поранені, прикидані землею люди. Вони намагались ще врятуватись, але в багатьох сил ледь вистачило на те, щоб вибратись із ям. Вранці повернулися кати, швидко добили тих, хто був ще живий, і знову закопали.

13.5. 909 днів німецької окупації

Нова влада в Маркушах (9 липня 1941 р. - 5 січня 1944 р.)

Рухаючись шосем, фашистські зайди посилали "гостинці" Маркушам: прямою наводкою снаряди посилали прямо в церкву. Їм здавалося, що з церкви спостерігає наш розвідник. Осколки розлітались по всіх Маркушах. Першою жертвою став юнак Микола Качалко, якому осколок попав в плече.
Той свист снарядів маркушівці запам’ятали на все життя.
Опівдні 9-го липня німецька мотопіхота увірвалася в село.(автору цих рядків виповнилось тоді вже повних десять років і пам’ятає, з якою ненавистю і презирством дивились громадяни на окупантів, висловлюючи їм прокляття).

Карта концентраційних таборів на території України.

Зарозумілі, в касках, з розстебнутими комірами, з засученими рукавами, з автоматами на плечах, фашистські зайди фастливо булькотіли: "Сталін капут", "Гітлер гут". Розлігшись біля зруйнованої снарядами сільської церкви, фашисти з допомогою кишенькового словника вимагали: "яйка", "млека", "шпіка". (Пам’ятаю, як німецький офіцер вийняв карту і в розмові з німцем показав йому стару вербу, що росла в кінці села на роздоріжжі та вітряк в кінці села і церкву.) Ось, як працювала німецька розвідка напередодні Великої Вітчизняної війни.
З перших днів німецько-фашистської окупації на Україні було встановлено режим суворого окупаційного терору. Німці створили апарат насильства і грабежу: гестапо (таємну поліцію), жандармерію (озброєні загони, що охороняли державний лад); СД (польову жандармерію), різні спеціальні групи і команди, які спиралися на регулярні військові частини, що стали гарнізонами на Україні.
Влада була в руках присланих на Україну рейхскомісарів.
Радянський Союз поділявся на рейхскомісаріати, а вони – на генеральні округи.
Начальниками цих адміністративних одиниць призначались тільки німці.

 

"Новий господар".
1941 р.

Рейхскомісаріат "Україна" був поділений на 6 генеральних округів.
За рекомендацією Житомирського генерал-комісара Лейзера в 1942-43 рр. на південь від Житомира було створено німецьку округу "Гегевальд".
З цієї території виселялось все населення. Окупанти встановили допоміжні місцеві установи – міські та районні управи. На посади бургомістрів (міських урядовців), районних шефів (сільських старост) вони призначали місцевих німців – фольксдойчів, зрадників народу, різних пройдисвітів, карних злочинців, які слугували перед загарбниками допомагали їм душити український народ.
…Над селом лунав церковний дзвін. Вулицями йшли до церкви старі чоловіки, жінки і діти. На подвір’ї церкви зібравсь великий натовп. Тихо, як на цвинтарі. Тіні каштанів прикривають сумні обличчя маркушівців. На подвір’ї спека, якою вона буває всередині липня. Минає година.

На ганок церкви вийшов рудий німець і почав розмову:
"Ми вас визволили", говорив слідом перекладач, "тепер ви вільні. За це повинні ви служити вірою і правдою великій Німеччині і Фюреру, виконувати всі розпорядження німецького командування: всіх комуністів, комсомольців, євреїв видати; здати зброю, радіоприймачі, ходити по селу тільки до десятої години. За невиконання цих вимог будете розстріляні".

Комендантом призначили німця Жака, який просидів понад десять років в тюрмі в Росії, як полонений першої світової війни.
Проте, ні комуністів, ні комсомольців маркушівці не видали. Більше того, полоненого вірмена Ашота та двох євреїв, ризикуючи життям своїх сімей, переховували в Маркушах до визволення села.
Дев’ятсот дев’ять днів і ночей тривав жорстокий окупаційний режим.
Як ніколи раніше, того воєнного літа щедро віддячила маркушівцям земля за невтомну турботу про врожай.
Серце стискалося від болю, коли дивилися вони на перемішані фашистською мотопіхотою золотаві ниви пшениці.
Голодні, особливої породи фашистські коні (бульдоги, як звірі), гризли кору дерев, все, що траплялось на їх шляху.
Жорстокостям фашистів не було меж. За 909 днів фашистської окупації надивились ми на ту арійську "вищу" расу, що збиралась панувати над всім світом… На власні очі бачили безкультурність зайдів, які, нехтуючи елементарну, чисто людську етику, оправлялися в коморах, хатах, на подвір’ях.
Окупанти засівали площі маку, соняшників, рапсу для виготовлення олії.
В роки окупації ми переконались в перевазі їхньої сільськогосподарської техніки, зокрема, комбайнів для молотьби соняшників, маку, рапсу.
Жителі села змушені були користуватись своїми "винаходами".
Місцевий вмілець І. Тимощук (вуличне прізвище "Рижий" - В.Л.) сконструював олійню, круподерку, яка приводилася в рух за допомогою коня (автору цих рядків довелося також бути його погоничем).
Борошно мололи в жорнах, просо, гречку товкли в ступах. Для цієї мети використовували навіть гільзи із снарядів танків і гармат калібрів 76 і 85 мм.
Фашистські зайди вривалися на ринки, перестрівали селян на дорогах, як бандити відбирали молочні продукти, яйця, молоко, і інші сільськогосподарські продукти.
Селяни змушені були платити великі податки, здавати яйця. Хто несвоєчасно здавав яйця, в того забирали кури.
Зобов’язували також здавати шкіри з кабанів.
Окупанти встановили податки навіть на собак: за одну собаку – 150 карбованців, за більше – 300 карбованців.
Заводи, фабрики були евакуйовані, приміщення зруйновані, в тому числі: машинобудівні заводи "Прогрес", "Комсомолець"; шкірзавод ім. Ілліча, мильний завод в м. Бердичеві.

Жінка розшукує труп свого чоловіка серед трупів,
виритих з ям на території Сирецького концентраційного табору. Київ 1944 р.

Всього німці на Україні вивели з ладу понад 16 тисяч підприємств, зруйнували і спалили 714 міст і селищ, понад 28 тисяч сіл, залишивши без притулку понад 10 млн. чоловік, зруйнували всі колгоспи, радгоспи, МТС. Не обмежуючись промисловим обладнанням і продуктами сільського господарства, мародери вивозили ешелонами полтавський чорнозем в тому числі з-під Бердичева. Прямі збитки, заподіяні загарбниками господарству України, становили 285 млрд. крб. Нечувані звірства нацистів не повинні забувати прийдешні покоління.

 

Реквізиція худоби у селян.
(Взято із збірника документів про фашистські
злодіяння в Україні).

Життя селян повернулося до натурального способу виробництва. Люди навчилися варити мило, чинити шкіри, клеїти галоші (чуні) з автомобільних камер; вирощувати тютюн, коноплі, мак, виготовляти пряжу для мішків, мотузки; виробляти різні землеробські знаряддя праці.
Вогонь навчились добувати за допомогою кресала. Для виготовлення борошна користувалися жорнами; до сьомого поту розмелювали відро пшениці, жита, аби напекти хліба.

"Грошова реформа"

Окупанти провели грошову реформу. З грошових знаків СРСР в рейхскомісаріаті "Україна", збереглись лише банкноти 1,3 карбованці та розмінні монети. Всі інші були оголошені поза законом.
Одним із засобів пограбування населення було введення фашистами з 4 липня 1942 року нової валюти, величезну кількість нічим не забезпечених грошових знаків – карбованців. Це призвело до девальвації (знецінення) грошей.
В жорстокі роки окупації хлібина коштувала 500 карбованців, склянка солі – 200 карбованців, кілограм масла – 6000 крб., велосипед – 18000 крб., віз – 5000 крб.. кінь – 18000 крб., корова від 30 до 60 тис. крб., вівця – 3000 крб. І це в той час, коли робітник одержував по 8 – 10 крб. в день.

Гроші, випущені окупантами 1941-1944 рр.

"Медицинські послуги"

Огляд та лікування в амбулаторіях, клініках, лікарнях здійснювався за плату. За первісний прийом люди платили 5 крб., за повторний – 3 крб. за перебування в лікарні на протязі доби платили 10 крб.
Відвідування хворого на дому фельдшером або акушером коштувало 10 крб. Але ліків не було, аптеки евакуювали, що осталось, пограбували. Місцевим лікарем був М.П. Ковзун, родом із села Іванківців Бердичівського району. Після визволення Маркуш був мобілізований на фронт, загинув у бою 7.02.1945 р. в Східній Прусії.
Фашисти в своєму бузувірстві дійшли до того, що використовували навіть лікувальні заклади для фізичного винищення людей.Автор цих рядків гірко згадує факт передчасної смерті в Бердичівській лікарні ще дуже молодої його матері Антоніни Оліферівни Редич у віці 34 роки на третьому місяці фашистської окупації в жовтні 1941 року.

Школа в Маркушах

В директиві рейхсміністра України всім генералам, гебітскомісарам про умови відкриття початкових класів відзначалось, що навчання в німецьких школах допускається з 1 лютого 1942 року при умові, якщо паливом будуть забезпечені вермахт і цивільні служби, при відсутності інфекційних захворювань, наявності благонадійних вчителів, вільних будинків.
З перших днів окупації села в попівському помешканні розгніздилася німецька влада: шеф Бруно, перекладач Отто, комендант Жак.
В них була обслуга з місцевих повій-жінок.
Влітку 1942 року Гітлер видав розпорядження про залучення півмільйона жінок, віком від 15 до 35 років для використання їх в домашньому господарстві.
Поряд із офіціальним вербуванням було й неофіціальне.
Шефа Бруно "обслуговувала" маркушівська пані Н.С.Б., коменданта Жака – дві сестри із Житенець, перекладача Отто – бердичівські повії.
З наближенням радянських військ місцева "влада" накивала п’ятами, залишивши свою обслугу напризволяще. Соромно було дивитись після війни на тих повій-маріонеток "кобзів" (жителі Маркуш чомусь їх так прозвали).
Невдовзі після війни вони зовсім втекли з села…
Але повернемось до школи…
Навчання тривало менше двох тижнів. Вчителькою була Є.І.Олійник, що працювала в школі до війни. На уроках вона нас запевняла, що швидко повернеться радянська влада і окупаційний режим буде повалено.
В класі появилася ікона. Коли після дзвінка починавсь урок, ми вставали і слідом за вчителькою повторювали українською мовою "отче наш".
В середині вересня в школі розмістився німецький гарнізон. Відзначаючи Новий 1942 рік, фашисти спалили школу, діти не навчались до визволення села. Після війни рік проіснувала семирічка, а потім діти були змушені місити десять років болото в В. П’ятигірську семирічну школу, поки не було збудовано нове приміщення школи.
Глибоких ран заподіяли фашисти нашому селу: у попіл перетворили школу, колгоспні будівлі, вісім селянських хат, сільську крамницю.
Загальні втрати жителів села Маркуш становлять 1.791.910 крб., по колгоспу – 14.437.502 крб.; витрати по сільраді – 27.765 крб. (у післявоєнних цінах) .

Нацистське рабство

Гітлерівці в перші дні окупації проголосили "закон про трудову повинність", що по суті означало запровадження рабсько-кріпосницької системи праці, здебільшого неоплачувані по 14-16 год. дні під наглядом німецьких шефів.
Немає на Україні жодного села, чи міста, з якого десятки, сотні, тисячі людей не були б вигнані в Німеччину на каторжні роботи. На молодь полювали, як на тварин. Щоб уникнути насильної мобілізації, молодь ховалася в лісах, полях, канавах, ямах, скиртах соломи, на горищах будинків. (На горищі хати автора цих слів теж переховувались юнаки О. Павлюк, О. Бевзо).

Робітнича картка радянської громадянки А. Ганни,
вивезеної на каторгу в Німеччину. 1942 рік.



Віктор Бевзо – в’язень німецького концтабору Марк Лонгау.
Травень 1945 р. (Перший зліва).

14 юнаків села одягли есесівські мундири, аби не потрапити в Німеччину на каторжні роботи. Багато з них втекли з СС вже в перші місяці.
Місцева влада видавала цих втікачів, багато з них потрапили в концтабори. (З етичних міркувань прізвищ юнаків не називаю, то були жахливі роки окупації села). В’язнями концтаборів були: П.Н. Синяк, В.П. Фризько, В.М. Бевзо, М.М. Лопатчук, останнього спалили в крематорії Освенціма.

Петро Синяк - в’язень німецького концтабору Освенцім 1944 р. (табірний знак на руці №75141).

Вдень і вночі окупанти влаштовували облави на молодь. Зберігся щоденник в’язня німецького концтабору Марк Лонгау Віктора Бевзо:
"... Чотири роки пробув я у неволі. Важка праця на залізниці знесилила мої молоді руки. 15 травня 1942 року прибув я у Лонгау, де пробув на залізниці до визволення американцями 5 травня о 7-ій годині 1945 року. ..."
"... Там пекло було і жорстка неволя, - знущання над нами нелюдське було, а цвинтар, де нас хоронили, без згадок бур’янами заросло."

В’язень концтабору "Освенцім" Петро Синяк) згадував:
"Територія концтабору була вкрита шибеницями. Від спалених людських тіл з труб крематорію цілодобово здіймались вгору хмари диму.
Били нас на кожному кроці без будь-якої провини. Чим жорстокішим був кат, тим більшим авторитетом користувався він у начальства. Смуги на моєму тілі від нагаїв і вибиті зуби завжди нагадуватимуть про Освенцім. Ніколи не забуду того жахливого дня, коли гестапівці живцем кинули в піч крематорію мого земляка Миколу Лопатчука."

Щоденник Віктора Бевзо  (Концтабір Марк Лонгау).

Понад тридцять громадян із Маркушів, віком від 16 до 50 років були вивезені в Німеччину. Багато з них загинуло в концтаборах…

Список громадян села, насильно вивезених в Німеччину

Прізвище, ім'я, по батькові	Рік народження
Бевзо Віктор Миколайович	1924
Бевзо Ганна Василівна	1913
Бесараб Іван Гнатович	1911
Борисов Михайло Григорович	1892
Бигич Петро Лівонович	1926
Вітюк ДмитроОпанасович	1898
Вітюк Ганна Сидорівна	1920
Зубрило Марія Овер'янівна	1912
Загробська Анастасія Йосипівна	1923
Корнійчук Віра Лукична	1910
Лопатчук Микола Михайлович	1924
Майструк Микола Павлович	1924
Маєрчук Віра Філімонівна	1911
Мисько Ананій Миколайович	1923
Осадчук Володимир Лук'янович	1924
Олійник Анастасія	1923
Павлюк Микола Йосипович	1925
Поліщук Андрій Сазонович	1923
Рудий Федір Вакулович	1894
Рощенюк Володимир Григорович	1923
Рощенюк Калістрат	1888
Рощенюк Олександр Федорович	1921
Рощенюк Леонід Дем'янович	1924
Синяк Олена Борисівна	1924
Синяк Петро Ніфонович	1926
Семенюк Анатолій Макарович	1923
Семенюк Андрій	1900
Семенюк Дем'ян Григорович	1925
Свинарчук Михтодій Опанасович	1896
Тимощук Яків Іванович	1923
Фризько Віктор Пилипович	1925
Шевчук Яків Іванович	1923
Шевчук Микола Петрович	1924
Шпула Фросина Андріївна	1911
Якубівський Полько Тимофійович	1914
Постой Ганна Григорівна	1914

(Подвірна книга села Маркуш 1943 рік.)

13.6. Бердичівські концтабори

 

На фото могила жертв німецько-фашистського терору в Бердичеві (1941 р.).
Тут у вересні 1941 р. розстріляно 960 громадян, в т.ч. євреїв і в/полонених.

З перших днів окупації Житомирщини за колючою проволокою Бердичівських концтаборів опинились сотні ув’язнених військовополонених. В Бердичеві їх було декілька, але найголовнішими були два: виховно-трудовий концтабір СС, другий – з розквартированих, непрацездатних без рук, без ніг, з іншими тяжкими травмами військовополонені. Ці каліки становили баласт для концтабору. Побоюючись звільнення їх партизанами, а також, прагнучи позбутися непотрібного баласту, начальник Бердичівського СС гауптштурмфюрер Колльбах розпорядився провести над ними екзекуцію, "особливо-режимну операцію" (розстріл). Екзекуція була призначена 24 грудня на 15 годин. Першою колоною для проведення такої "операції" було відправлено 18 чоловік без ніг, яких було розстріляно.
Другою колоною було відправлено 28 чоловік, відносно з незначними травмами. За попередньою домовленістю кілька ув’язнених зіскочили з вантажного автомобіля, кинулись на вартових, вихопили у них зброю, розстріляли двох есесівців. Пааль був вбитий двома пострілами в живіт, другий есесівець Фольпрехт – пострілом в груди. 22 полонених втекли, 6 було розстріляно. Серед тих, хто втік, був вірмен Ашот, який переховувався в с. Маркушах в громадянки М. Регалової до визволення Житомирщини радянськими військами.
24 грудня 1942 року Бердичівській гебітскомісар розповсюдив оголошення про покарання смертю тих, хто даватиме притулок немісцевим радянським громадянам. Кожний бургомайстер, староста села зобов’язаний був арештувати через місцеву поліцію та передавати СД (гестапо, таємна поліція) в Бердичів кожну чоловічу особу з чужої місцевості, особливо тих, хто перебував тут з 24 грудня 1942 року
 Переховали маркушівці двох євреїв: юнака, що назвав себе Іваном та жінку. Після визволення села євреї повернулися в Бердичів, назавжди залишились вдячні маркушівцям, за те, що врятували їх від смерті.

13.7. Трагічні події у селі

Трагедія у Семенюків

Трагічна подія відбулася влітку 1942 року. Вечорами ходити по селу суворо заборонялося. Особливою жорстокістю відзначився есесівець, кат Ганс, наглядач над молоддю, яка прокладала залізницю за селом, що мала з’єднати Берлін з Вінницею.
Зайшовши до Рибачуків, Ганс впізнав Степана Семенюка, що завітав до дівчини. Розлючений есесівець наказав Степану вийти з ним на двір. Вивівши на вулицю невинну жертву, Ганс з холоднокровністю убивця випустив у нього кулю.
Стікаючи кров’ю, закриваючи смертельну рану, юнак знайшов в собі ще сили доповзти через дорогу до Павлюків.
Проявивши "милосердя", тваринний альтруїзм, Ганс повантажив жертву на свою карету і повіз в Бердичівську лікарню.
Але на півдорозі серце у Степана зупинилось.
… На похорон зійшлося все село. Місцевий прихвостень за наказом коменданта Жака підпалив чотири хати. Похорон розбігся, біля покійника залишились тільки рідні. А через кілька тижнів труп запроданця знайшли в урочищі "Дубина".

Трагедія у Томчуків (Розповідь очевидця)

Моє дитинство нерозривно зв’язане з сім’єю Томчуків, що жили на Загреблі. Сім’я складалася з семи осіб: батька Йосипа Несторовича, (інваліда), матері Палажки Опанасівни; синів: Михайла, Андрія, Валентина, Івана, дотепника-мізинця, і чорноокої, веселої красуні доньки Галі, любимиці сім’ї.
Батько працював у колгоспі свинарем.
Короткозора, прискіплива Палажка була домогосподаркою.
Валентин, розвинений фізично, для нас був незаперечним гідом.
Томчуки жили в достатках, вели чимале господарство. З дитинства батьки прищеплювали дітям любов до праці, кожен займавсь своєю справою: Михайло з батьком працював на фермі, Андрій був їздовий, Валентин з Іваном пасли корову, вівці і теля. Галя пасла гуси. Працьовитість, людські взаємини в сім’ї лишили в мені теплі спогади. Але прискіплива Палажка завжди когось вичитувала "за неслухняність", найбільше діставалося мізинцеві Івану.
До Томчуків ходив я мало не щодня, там збирались хлопці і дівчата. В них почув я вперше українські задушевні пісні: "Їхали козаки із Дону до дому", "Ой наступала та чорна хмара", "Ой у лузі та ще й при березі", інші пісні.
Іван, "артист", умів майстерно передавати гавкання собак. Не раз, коли ми повертались з поля, він гавкав і дражнив усіх собак, так що вулиця перетворювалася в справжню псарню.

Одного разу Іван пас вівці, яких очолював баран. Він був дуже впертий: забігав весь час в чужі городи, на подвір’я, за що не раз одержував гарапників.
Іванове мистецтво допомагало завертати йому вівці на далекій відстані.
Але одного разу в урочищі "Дубина" трапилось нещастя… Круторогий вирішив відомстити своєму опікуну. Непомітно відійшовши, баран кинувсь на Івана, вдарив його в нижчеспиння і повалив в болото. Не встиг Іван отямитись, як баран відбіг і з розгону вдарив його вдруге. Третя спроба не вдалася, ми кинулись і відігнали барана. Іван плакав, а ми сміялись. Тоді ми переконались, що барани не такі вже й дурні, як ми собі вважаєм.
Восени 1943 року, на Михайла, у Томчуків сталася трагедія…
Коли сім’я готовилась відзначити іменини сина, в хату увірвались непрохані "гості" есесівці.
Нагамувавшись балалайкою, есесівці наповторились її забрати, але старий Томчук вирвав її з рук негідника-фашиста. Розлючений есесівець схопив зі столу лампу і розбив об стелю. Виникла пожежа, яку вдалося загасити. На крик батьків поспів Михайло. На подвір’ї зав’язалася смертельна сутичка.
Есесівець вже цілився в Михайла і встиг зкомандувати: "айн батарей!", "цвайн батарей!". Життя вирішували секунди. Михайло випередив фашиста: миттю вирвав з тину дошку і зі всієї сили вдарив його по зубах.
Коли бандит звалився, Михайло вирвав з його рук гвинтівку і пристрелив, інші накивали п’ятами, одного з них куля наздогнала, поранивши руку, інші мародери повтікали. Труп есесівця Томчуки заволокли на торфовище і похапцем закопали в яму.
Михайлу вдалось втекти з села. Мати й діти розбіглись по сусідах, на господарстві залишився лише старий Томчук. Всю ніч водили його німці по хатах, вимагаючи знайти сина. Кожну хату, в яку заводив їх Томчук, фашисти спалювали. Переконавшись у безнадійності знайти Михайла, бандит завів старого Йосипа у хату О. Рибачука, наказавши стати перед вікном. Вийшовши на подвір’я, есесівець випустив у нього автоматну чергу…
В ту лиху годину у сусідки Цезі, що жила через дорогу, на її криниці на підпитку сидів фельдшер О. Рибачук. Вона подумала, що німці вбили його сина і з переляку закричала: "Олександре! Чого сидиш? Німці вбили твого сина!". На ці слова фельдшер конвульсивно відповів: "Нема Володі, нема й мене!" і шубовсьнув у криницю.
Того дня есесівці спалили на Загреблі чотири хати, в тому числі й хату Томчуків. Так жорстоко старий Томчук розплатився за сина.
В той день, в неділю, ми з дідом повертались з поля з наповненим візком цукрових буряків. Вдалині побачили великі стовпи диму. Спочатку ми не зрозуміли, де пожежа, але швидко переконались, що то горить Загребля.
Перекинувши візок, ми в’їхали на вулицю, окутану суцільним димом. Горіли хати Йосипа Регалова, Таїсії Бевзо, Софії Арсенюк, Йосипа Томчука, Марти Півторак. Біля Томчуків есесівці нас зупинили і наказали їхати за ними. Я перелякано благав: "Пан, не убий дідуня, пан, не убий дідуня". Есесівець зухвало відповідав: "Ніц, малий!", "Ніц, малий!".
Під’їхавши до річки, ми побачили з пробитими грудьми і вибитими зубами труп есесівця, що лежав над ямою. Вкинувши вбитого на візок, есесівці наказали їхати за ними. Виїхавши на дорогу, я побіг додому, а дід, в супроводі 3-х есесівців, повіз труп в село. Ніхто з нас вже не надіявся, що дід залишиться живим, ми плакали, як за покійником. Адже за вбитого есесівця німці спалювали села, розстрілювали десятки, сотні громадян.
Невимовна радість охопила нас, коли на вулиці появився дід з конячкою й візком, що поспішав додому. Ми плакали від радості і цілували діда, який вернувся, ніби з того світу. Німці планували спалити все село, але хтось із Острожинських (така розмова ходила по селу) випросив у коменданта змилуватись над невинними маркушівцями.

Третя жертва

В той день, коли горіли хати, пагорбом, над Загреблею з сусіднього села Клітенки добирався до Бердичева чоловік. Есесівець наказав йому спуститись вниз, показати, що в мішку. Під час обшуку у незнайомця було виявлено горілку. Завівши жертву в хлів до громадянина Й.Шпули, бандит його застрелив. В той день це була вже третя жертва…
На другий день після пожежі, як тільки трохи стихло, ми, Валентинові дружки, манівцями нишком добралися до подвір’я Томчуків. Картина була жахлива: на місці хати залишились обгорілі стіни, припік з численними слідами автоматних черг.
Меблі, одяг, зерно, продукти - все згоріло. Згоріли клуня, сіно, птиця, вівці. На подвір’ї, біля клуні, лежало обвуглене порося. Дивитися на все це було страшно. Мерзотники-есесівці оточили хату і спалили все дотла. Оглянувши подвір’я, ми крадькома побігли до Рибачуків.
На скривавленій землі лежали трупи О. Рибачука, з раною на голові і Й. Томчука, з простреленими навхрест грудьми. Ніколи я не бачив так багато людської крові. З прострелених грудей Валентинового батька ще скапувала кров; здавалось, що Валентинів батько ще тихенько дихав...
Похорон відбувсь на другий день. Два трупи везли в одній труні. Як тільки похорон появивсь на греблі, з Новосельців пролунала автоматна черга. Над головами людей просвистіли кулі. Похорон розбігся, біля домовини залишилися тільки рідні покійників.
В ту ніч в селі ніхто не спав, нацисти з Новосельців стріляли на село ракети, кожен охороняв домівку.

Життя перемагає

Жорстокий окупаційний режим тривав.
Старій Палажці нікуди було подітися з чотирма дітьми.
Михайло після пожежі зник з села. Наближалася зима. Після пожежі залишився лише льох. Завалькувавши з глини стіни, Томчуки прожили в тій землянці біля трьох років, поки не збудували нову хату.
Красуня Галя в шістнадцять років вийшла заміж за фронтовика, старшого за себе на сім років. Після війни працьовиті хлопці в нужді й нестатках підросли, рано одружилися в сусідніх селах. Біля матері залишився тільки Валентин.
Невдовзі повернувсь Михайло, одружився, збудував для себе хату, багато років працював в колгоспі, в ньому і загинув, отримавши смертельну травму на роботі.
Валентин закінчив курси трактористів, працював механізатором в колгоспі, передчасно помер на тракторі за кермом.
Старенька мати, страдниця Палажка, на старість майже перестала бачити, ледь добиралась до крамниці, купити хлібину.
…Війна своїм крилом зачепила кожну хату. В післявоєнний голодний 1946 рік від голоду спасали гнила картопля, знайдена весною на городі, лушпайки з картоплі, гичка з буряків, молоде зерно, яке вилущували, натирали люди з колосків. Не було ні солі, ні картоплі, лише грибів можна було назбирати у В.П’ятигірському лісі.
Влітку 1995 року ми з дружиною побували в Маркушах. Піднялись на пагорб, постояли біля улюбленого клендуба, звідусіль оглянули село.
Яке воно красиве, любе, миле, рідне…
Які зміни відбулися в ньому за півстоліття після війни! Село майже повністю газифіковано, збудовано нову школу, клуб, вулиці вимощені бруківкою, збудовано лазню, пральню.
Пройшлися пагорбом над рідною Загреблею, зупинились проти хати Томчуків, постояли, подивилися на убогу їх хатину…
Ніхто в ній тепер вже не живе, перейшла вона у власність до сусіда.
Дивилися на те пусте подвір’я, а в пам’яті спливали відблиски пожеж трагічної осені 1943 року…

13.8. Доля українців в планах завойовників

Відступаючи, фашисти залишали пустелі. Еріх Кох, рейхскомісар України, 6 вересня 1943 року в своєму розпорядженні представникам Лівобережжя наказував:

"Основний принцип полягає в тому, щоб противник, захопивши територію, не знайшов би на ній нічого, що міг би використати для дальшого використання продовольства, ні місця для розквартирування, ні людських ресурсів. Міста і села повинні бути спалені."

Лише стрімкий наступ радянських військ врятував Україну від цілковитого спустошення. Однак на Житомирщині фашисти спалили разом із населенням за опір окупантам 29 сіл, в тому числі: в Олевському районі – 15, Овруцькому – 30, Ємільчинському – 5, Житомирському – 1, Коростенському – 11, Коростишівському – 9, Лугинському – 14, Баранівському – 3, Новоград-Волинському – 22, Червоноармійському – 2, Чуднівському – 1, Радомишльському – 1, Малинському – 5.
У місті Новоград-Волинську німці продавали дітей, батьків яких вивезли в Німеччину, а їхні села спалили. Дітей міг купити кожен, хто бажав: за хлопчика платили 5 марок, за дівчинку – 3 марки. Ось яка була встановлена ціна фашистами на українських сиріт.
На Житомирщині фашисти розстріляли, повісили, спалили і закатували 322 тис. чоловік. Понад 60 тис. громадян було виве-зено в Німеччину.
У виступах Гімлера, найлютішого ворога слов’янській народів, відмічалося : "Україна мала називатися Остготією. З німецького словника вилучалися слова "Україна", "українець". Близько 30 мільйонів українців мали бути знищені, або ж вислані за Урал. Цю політику, Гімлер повідомляв, Німеччина мала реалізувати в три етапи:
1. Протягом 5 років війська СС через антропологічні фільтраційні пункти мали пропустити абсолютно все населення, ретельно відібрати і поголовно знищити яскраво виражений азіатський тип.
2. Через 10 років кількість українців мала бути доведена до 5-6 мільйонів чоловік. Відібрати блакитнооких та світловолосих унтерменшів аби використати їх, як грубу мускульну силу. Будь-який привід використовувати для масових екзекуцій. Кожен розстріл – це крок до остаточного тріумфу нацистської ідеї
3. Через 10-15 років Остготія мала бути цілком заселена арійцями. Для масового знищення людей використовувати:
а) протизаплідні засоби;
б) плодовбивчі медикаментози;
в) широка сітка абортаріїв;
г) боротьбу за високу дитячу смертність;
д) оголосити всіх байстрюків поза законом;
е) піддавати репресіям економічного порядку багатодітні сім’ї;
є) використовувати виснажливу фізичну працю, знесилення і знемагання;
ж) вивозити в Німеччину юнаків і дівчат, пустити українську націю на шлях постійного голоду і вимирання, знищити інтелігенцію, бо освіта, як і совість, мучать людей.
Українець повинен лише добре працювати, вміти розписатися, рахувати до 500, розуміти дорожні знаки. Що стосується знань з географії, то вони повинні бути обмежені однією фразою: "Столиця рейху – Берлін."
Не краща доля чекала українців після закінчення Великої Вітчизняної війни.
В наказі №0078/42 від 22 червня 1944 року на нараді Комісаріату Внутрішніх справ Союзу РСР Народному Комісаріаті оборони Союзу РСР відмічалося:

"Вислати в окремі краї Союзу РСР всіх українців, які проживали під владою окупантів.
Виселення проводити:
а) в першу чергу українців, які працювали і служили у німців;
б) в другу чергу українців, які знайомі з життям під час німецької окупації;
в) виселення проводити після того, як буде зібраний врожай."
Народний комісар Внутрішніх справ Союзу РСР – Берія (ЦДГАОУ, ф. 1, оп. 70, дов. 997, лист. 91)

Як відмічав на XX З’їзді КПРС 26 лютого 1956 року М.С. Хрущов "Про культ особи та його наслідки": "Українці уникли цієї долі тільки тому, що їх надто було багато і нікуди було висилати."

13.9. Подвиг двадцятилітніх. Підпільники села Маркуші

У бою під Києвом був тяжко ранений лейтенант Нурі Галямшин. У польовому госпіталі під Борисполем він знайшов в собі ще сили продиктувати лист в Башкирію батькам.
А кількома годинами пізніше гітлерівці прорвали оборону і Нурі опинився у полоні. Слідом за листом рідні Галямшина одержали трагічне повідомлення: "Ваш син Нурі Галямшин пропав без вісти у вересні 1941 року."
Тим часом друзі на носилках несли Нурі закуреними дорогами в Білу Церкву, в табір полонених. Звідтіля полонених погнали на Бердичів. Тут їх кинули в концтабір "Елінг", де без води і їжі щоденно вмирали десятки чоловік.

Н. Галямшин.

Нурі Галямшин ледь видужав. Анатолій Щолкін, який ділився з ним кусочком хліба, зумів поставити його на ноги. Їм з концтабору вдалося втекти. Перший, з ким вдалося Анатолію Щолкіну, артилеристу, родом з Бердичівського району, зв’язатися, був колишній викладач Бердичівського маштехнікуму офіцер Радянської Армії Антін Яворський.
З перших днів війни Антін Яворський перебував на фронті і попав в оточення.
Добравшись до Бердичева, він організував із комсомольців, колишніх учнів технікуму, підпільну групу.
Підпільники роздобули Галямшину дозвіл на місце проживання та довідку, що він хворий на туберкульоз. Тепер Нурі міг спокійно ходити по селах, носити корзину за плечами з шматтям, міняти на продукти. В них були законспіровані листівки.

М. Базилевич.

Два роки у Бердичеві діяло підпілля, до якого входили брати Тадеуш і Вацлав Канецькі, Микола Базилевич, Нарімухмат Галямшин, Володимир Острожинський з Маркушів. Підпільники організовували допомогу військовополоненим, пускали під укіс німецькі ешелони з технікою та боєприпасами, знищували кабелі зв’язку, виводили з ладу паровози.
Підпільники вели антифашистську пропоганду,  допомагали полоненим зв’язуватись з партизанами, перешкоджали вивозити молодь на каторгу в Німеччину.
Влітку 1942 року начальником Бердичівського відділення служби поліції безпеки було призначено лютого ката, учасника масових розстрілів населення в Києві, штурмфюрера Фріца Кноппа. Йому вдалося заслати в ряди підпільників провокатора.

 

Обеліск на честь полеглих під час Великої Вітчизняної війни комсомольців-підпільників у Бердичеві. 1967 р. Автор – архітектор О. Дедуров.

Це трапилось тоді, коли підпільники напередодні нового 1943 року готовились підняти в місті збройне повстання, висадити в повітря казарми карателів, звільнити військовополонених з концтабору і передати їх в партизанський загін, з якими налагодив зв’язок Микола Базилевич.
Одночасно вибухи мали пролунати в Козятині, Шепетівці, Новоград-Волинську. Вже були закладені міни під казарми, чекали сигналу. І раптом – різке світло в очі, мить – і руки скручені за спиною.
Арешти відбулись по всьому місту і навколишніх селах. Жандармам вдалось схопити 16 підпільників, в тому числі Анатолія Щолкіна, Нурі Галямшина, Володимира Завадського, Тадеуша Канецького, Івана Кондратюка, Івана Левицького, Георгія Пшеничного, Володимира Мокроусого та ще багатьох.
Ганні Михайлівні Бевзо з Маркушів, вдалось побачитися з Нурі Галямшиним, своїм чоловіком, з яким так мало їй довелось прожити. Під час зустрічі вони сказали одне одному небагато. Нурі шепнув дружині, що незабаром буде розстріляний і просив написати після війни лист батькам в Башкирію. Дізнавшись, що вона чекає дитину, посміхнувся і додав: "Народиш сина, то назови моїм ім’ям…"
Ми не знаємо їх останніх слів, але знаємо тільки, що вони не видали жодної таємниці ворогу.
18 лютого 1943 року душогуб Фріц Кнопп наказав вивести замучених тортурами підпільників на подвір’я тюрми. Їх поставили в ряд біля стіни зі скрученими колючою проволокою за спиною руками.
Кнопп по черзі підходив і стріляв в потилицю…
Нурі Галямшин не побачив свого сина Колю, названого в його честь.
Анатолій Щолкін не дописав поеми про нескорену дівчину-полісянку, в образі якої бачив рідну Батьківщину.
Але осталась пам’ять про героїв…
9 травня 1967 року на центральній площі Бердичева відкрито гранітний обеліск, символ їх незламної мужності і безсмертя.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1967 року Нурімухмат Галямшин, Вацлав і Тадеуш Канецькі, Микола Базилевич посмертно нагороджені медалями "За відвагу". 

---

<< Повернутись до змісту