<< Повернутись до змісту

14. Закінчення війни

14.1. Ми жадібно чекали визволителів…

…Ніколи не забудуть маркушівці ніч з 4 на 5 січня 1944 року.
Страшенний гул ворожих танків, гармат і мотопіхоти, що відступали Вінницьким шосе на Захід, не замовкав до ранку.
Обози, навантажені боєприпасами, піхотою, пораненими фашистами котилися через село; зарослі, до колін в болоті, люті зайди вривалися в хати, чинили мародерства, розбій, грабунок. Вдершись в хату Бесарабів, бандити вчинили над матір’ю п’ятьох дітей Софією наругу… Чоловіка Миколу, який намагався заступитись за дружину, витягли на двір в натільній білизні і всадили в голову піхотний ніж. Його закривавлений труп знайшли в канаві за селом. Софія не перенесла наруги, невдовзі померла, залишивши сиротами п’ятеро дітей.

Німецькі тигри

На ранок, ніби все затихло. З Бердичева доносилася грізна канонада, йшли тяжкі бої за визволення міста, наближалася Радянська Армія. В ту ніч ніхто не спав. Жили ми біля греблі над ставком і видно було крізь щілину куреня, що діється на дворі. Невдовзі, перед ранком, почувся гул моторів.
Відступаючи, фашистські зайди позривали з церкви двері, всю підлогу, вимостивши болотяну лощину. Повільно, ніби крокодили, по вимощеній дорозі, повзли 12 німецьких "тигрів". Вибравшись на вулицю, колона зупинилась. З люків, ніби чорні криси, в комбінезонах, танкошлемах, повиповзали фашистські люті звірі. Командир щось гелготів, очевидно давав наказ, як рухатись колоні далі. Після цього гітлерівці позникали в люках, заревли мотори, і колона покотилася на захід.

 

Вікопомна, поранена під час війни, липа на фоні церкви, напівзруйнованої фашистами та комуністами. 1974 р.

Ми полегшено зітхнули, адже на волоску були від смерті і вирішили перебігти в хату. Але невдовзі знову почувся гул машини. На горбочку зупинивсь німецький автомобіль. Два німці вискочили з машини. В дверях стирчало дуло кулемета. Ми прижмурились, мов Мишенята в ямі, і крізь щілину куреня визирали на подвір’я. Повз наш город з лебідками на плечах наближались німці. Увійшовши на подвір’я, німці щось по телефону погелготіли, потім вибрались з подвір’я і побігли швидко до машини. То були зв’язківці, які повідомляли щось в німецький штаб.

Два накази про евакуацію села

5 січня 1943 року маркушівцям довелося пережити два накази про евакуацію села: один – німецький, зранку, другий – радянський, опівдні.
Коли розвиднилось, ми перебігли в хату, подумавши, що кошмарна ніч вже кінчилась. Але дарма, через декілька хвилин знову стали перед найстрашнішим за весь період окупації випробуванням: по вулиці ходили смертники-фашисти. Увірвавшись на подвір’я, фашист погримав в двері. Ми перелякано відчинили, в хату увійшов фашист у чорному, як кріт мундирі, касці, із свастикою на рукаві.
На шиї в нього висіла бляха з зображенням людського черепа, в обох руках тримав напоготові пістолети. На ламаній українській мові, в ультимативній формі фашист наказав нам вибратись до церкви для поголовної евакуації села. За не виконання наказу фашист погрозив смертю.
Закривши за фашистом двері, ми вирішили нізащо не виходити із хати: що буде те і буде; молилися, просили бога змилуватися над нами.
…Які смертельні почуття ми пережили, очікуючи другої появи німця, словами передати не можливо; їх переживає та людина, яка очікує смертний вирок. З хвилини на хвилину ми чекали смерті. Але, на щастя, в ті рокові хвилини над селом, на бриючому польоті пролетіла ескадра радянських винищувачів "ІЛів". На крилах їх чітко вирізнялися червоні зірки. Радість охопила мене неймовірна, передати її словами не можливо. Я вбіг в кімнату і несамовито закричав:"Наші! Я бачив на крилах наших літаків червоні зірки!".
Проте чимало маркушівців вийшли на майдан, звідкіля погнали їх на Захід. Та не вдалося зайдам здійснити свій горезвісний задум.
Налякані винущувачами німецькі конвоїри поспішно відступили, полонені маркушівці і обухівчани порозбігались.

Визволення Бердичева, Житомира

Житомир Червоній Армії довелося визволяти двічі: перший раз в листопаді, другий – в грудні 1943 року. 13 листопада противник вдруге захопив Житомир. Удар німецьких танкових частин в районах Бердичева Фастова був настільки сильний, що довелося залишати Житомир, Коростень, Радомишль.

 

Житомирсько-Бердичівська наступальна операція 1-го українського фронту.
(24 грудня 1943 – 15 січня 1944 рр.)

31 грудня 1943 року радянські війська визволили Житомир вдруге. Розгорнулись важкі бої за Бердичів – важливий залізничний вузол і шосейних комунікацій.
Тут діяли війська 1-ої танкової армії генерала М.Ю. Катукова та 18-а армія генерала К.М. Леселідзе. Через слабку організацію бою 1-а танкова армія, зазнавши втрат, успіху не добилась.
Бої за місто Бердичів вели підрозділи 24-ої, 389-ої стрілецьких дивізій; 117-ої гвардійської стрілецької дивізії 12-го окремого гвардійського танкового полку прориву, які входили до 18-ої армії; 183-ої та 305-ої стрілецьких дивізій 38-ої армії, 11-го гвардійського танкового корпусу, 44-ої гвардійської танкової бригади 2-ої танкової армії.
1-го січня 1944 року розпочалися бої на околицях міста. Фашисти підтягували резерви, намагалися атакувати, однак утримати їм не вдалось.
Особливо відзначилися танкісти 44-ої гвардійської танкової бригади. Першим був танк лейтенанта Г.С. Петровського.
2-ий та 3-ій батальйони бригади під командуванням майора Орєхова та капітана Карабанова з десантом прорвалися в залізничний район міста, але були відрізані від основних сил. Батальйони зайняли кругову оборону і більше 5-ти днів у повному оточенні вели нерівний бій з переважаючими силами ворога.

 

Рядянські танки під Бердичевом.
Січень 1944 рік.

3-го січня 1944р. командуючий 1-им Українським фронтом генерал М.Ф. Ватутін наказав командуючому 18-ю армією розгромити бердичівське угрупування ворога.
5-го січня 1944 року о 16.00 радянські війська штурмом оволоділи містом. В боях за визволення міста ворог втратив 3500 солдатів і офіцерів, 36 танків.
За відмінні бойові дії військам, які брали участь за визволення міста, було оголошено подяку Верховного головнокомандуючого. Москва салютувала їм артилерійськими залпами з 224 гармат.
Дев’яти частинам і з’єднанням, які особливо відзначилися, присвоїли назву Бердичівських.

Історія одного визволителя Житомира.
І.В. Швець

З ветераном Великої Вітчизняної війни І.В. Швецем автор цих рядків познайомився у Ворзельському санаторії "Зірка" в березні 2002 року. Ось що він розповів:
"Народився 15 жовтня 1923 року в селі Розумниці Ставищенського району Київської області. Сім класів Ставищенської школи закінчив в 1938 році.

 

Перший з права І.В. Швець. 1945 р.

В 1940 році виїхав в місто Запоріжжя, де влаштувався робітником по будівництву доменної печі. Водночас навчався на вечірньому факультеті автодорожнього технікуму.
Війну зустрів у м. Запоріжжі. Після евакуації заводу в м. Челябінськ, що на Уралі, до 1942 року працював робітником танкового заводу; я, як і мої ровесники, мав бронь. Комусь потрібно ж було працювати і в тилу.
Пізніше був зарахований курсантом другого Тюменського військового училища. Довчитись до кінця не довелося, нас курсантів, відправили на Сталінградський фронт.
Бойове хрещення я одержав під Сталінградом, вже будучи сержантом, командиром взводу дев’ятої мотострілкової бригади 64 армії генерал-майора М.С. Шумилова.
Під кінець Сталінградської битви отримав тяжке поранення в ногу.
Після одужання в госпіталі воював танкістом, механіком-водієм 3-ої танкової армії генерал-майора П.С. Рибалко.
Пам’ятаю знамениту битву танків 12 липня 1943 року в районі Прохорівки на Курсько-Орловській дузі.
Тут відбулась могутня битва танків, в якій з обох сторін приймало участь 1200 танків, самохідних і штурмових гармат. Від вибухів гармат, ревіння моторів літаків, скрежету гусениць, здригалася земля, повітря.
Але мені, танкісту, доля судилась залишитися живим. Після Курсько-Орловської битви мій шлях проліг на Україну. Брав участь у форсуванні Дніпра біля села Букринського, а потім Мотіцького плацдармів.
В листопаді 1943 року приймав участь у визволенні м. Києва, Василькова, Фастова, Сквири. То все дорогі до болю, знайомі, рідні мої місця, бо ж недалеко вже від них Ставище, рідне моє село Розумниця.
Від рідної домівки був лише за декілька десятків кілометрів, але заїхати не зміг. Від матері у військову частину отримав лист у квітні 1944 року, з якого дізнався, що там, як у дома. А згодом я таки потрапив у мою Розумницю. Кілька днів тривала ця відпустка... А потім знову криваві бої, рух на Захід.
Шлях нашого танкового з’єднання проліг через Польщу, Німеччину, Чехословаччину...
День Перемоги я зустрів у Празі. Відлунали салюти Перемоги. А війна ще продовжувалася, і люди гинули.
Додому повернувся лише у 1947 році, відслуживши ще два роки на строковій службі.
Тут мене чекала трагічна звістка: у далекій Румунії загинув батько. Через кілька місяців після моєї демобілізації померла й мати. А життя тривало своїм ходом, треба було працювати, якось зводити кінці з кінцями.
Після війни влаштувався водієм в Розумнянську МТС. Разом з дружиною, Євгенією Михайлівною, виростили сина й дочку, маю одинадцять онуків, двоє правнуків.
Відійшли в минуле тяжкі воєнні і післявоєнні роки. Та згадки про них живуть в душі і серці моєму завжди. За участь у Великій Вітчизняній війні маю 4 ордени:
два ордени "Червоної Зірки"; орден "Великої Вітчизняної війни II ст.; орден Слави;
медалі:
"За оборону Сталінграда"; "За звільнення Києва"; "За визволення Праги"; "За бойові заслуги"; "За визволення Польщі"; "За перемогу над Німеччиною"; "За трудову доблесть" – всього 17 медалей.
Нині очолюю раду ветеранів.
Щороку буваю в Києві на зустрічах з однополчанами, отримую від них листи.
Відсвяткували з дружиною вже й "Золоте весілля". В щоденних клопотах, турботах застала осінь 50-ти річчя нашого життя.
Хазяюємо потроху з дружиною, виглядаємо в гості дітей і онуків."

Березень 2002 рік, санаторій "Зірка".
м. Ворзель

14.2. Визволення села Маркуші

Ми радо зустрічали визволителів

Радінформбюро повідомляло…

"5 січня 1944року" Війська 1-го Українського фронту після багатоденних жорстоких боїв 5-го січня оволоділи містом і крупним залізничним вузлом Бердичів."

5-го січня 1944 року опівдні радянські піхотинці появилися в селі. Йшли вони шеренгою в білих комбінзонах з автоматами напоготові, один від одного на відстані 15 метрів. Слідом за ними йшла колона за колоною піхота.
Люди плакали, обнімали, цілували визволителів. Воїни, змучені війною, привітно посміхались, промовляли заспокійливі слова: "Не плачте, матері, скоро кінчится війна, повернуться ваші чоловіки, сини і дочки. Смерть німецьким окупантам!"
Дехто з воїнів просив "млинців", "сто грам", "паляниці". Кожна хата щедро пригощала визволителів. (В той день якраз було Різдво Христове. - В.Л.)

Наші б’ють по наших…

Тепер, в умовах гласності, ми все більше дізнаємось про допущені помилки військових командирів, причини невиправданих жертв. Про одну з них, що трапилась в день визволення села Маркуш, я розповім.
В той день, коли селом, колона за колоною рухалися визволителі, в небі пролітали радянські бомбардувальники. Раптом декілька штурмовиків, що супроводжували їх, розвернулися і відкрили вогонь по наших піхотинцях. Один із воїнів дістав смертельну рану, невдовзі помер. Лише тоді, коли в небо була запущена ракета, штурмовики розвернулися назад.
Трагедія сталася тому, що розвідка несвоєчасно сповістила керівництво штабу про визволення села.
В урочищі "Ставище" було встановлено три дальнобійні гармати, в колгоспному садку – зенітну артилерію. Військова адміністрація дала наказ про евакуацію села, оскільки воно опинилось у відкритій зоні фронту. Чимало жителів вибралися на захід: в села Житенці, Бистрик, інші села. Всю ніч гриміла канонада, тяжкі бої точились за Поличенці, Фридрів. Німці намагались будь-що прорвати оборону, але їх зусилля були марні. Радянська армія, як бульдозер, повзла невпинно, захоплюючи міста і села, виснажуючи противника методичними ударами.

Солдатська лазня

На фронті лазня, кухня, перукарня, майстерня – все було похідне. Замість лазні розгортали величезну палатку, розміром в теперішній переїздний цирк. Стояла вона над річкою, на городі автора цих слів. В плащ-палатці встановлювали буржуйку, тут воїни купалися, переодягалися в білизну, готовилися в бій. І хтозна, кому судилась доля залишитися живим, а кому лягти в бою за рідну землю…

Лобне місце

Після визволення села військова влада видала наказ, який зобов’язував селян, хто мав по дві корови, одну здати фронту. Всього по Маркушах в день визволення села було 244 корови, 115 голів молодняка, 165 свиней. Село складалося із 366 дворів .
Серед села було замерзле плесо, а посеред нього знаходилася криниця з чистою водою – класичне місце для розтинання туш.
Щоденно декілька корів ставали жертвами жахливої війни.
Бойня відбувалась так. Воїн прив’язував жертву, випускав у неї майже всю обойму; сокирою відтинав голову, знімав шкіру, розтинав живіт, виймав нутрощі.
М’ясо рубали на шматки, розвозили в село на всі похідні кухні. Одного разу майже всю обойму воїн випустив у здоровенного племінного бика, а він ревів сердешний, поки на коліна не присів і зваливсь, нарешті.
Іноді з розтерзаного живота корови виймали ще живе теля. То було кощунство над живою природою, але на війні, як на війні…
Гарячі страви поварі розвозили в окопи воїнам: під Поличенці, Кикишівку, Клітенку, Фридрів.
Зарослі сліди окопів збереглись до наших днів.
Заходи військової адміністрації, щодо конфіскації тварин з населення, викликала невдоволення в селян; домовившись, чоловіки, вночі вкинули в вікно до баби Ганки, де квартирував голова сільради партизан Красніцький, загострене бревно. Невдовзі партизан Красніцький вирішив піти на фронт.

Апофеоз війни

На обочині житенецької дороги, що веде на Бердичів, без ніг, з розтерзаними животами лежали змерзлі кінські туші. Ще кілька днів з слідами крові лежали солдатські шапки. Відступаючи, фашистські люті звірі з Бистрицької лощини прямою наводкою розстріляли радянський військовий обоз. Вбитих воїнів похоронили в братських могилах сіл Житенець і Бистрика.
До трьох десятків кінських туш лежало доти, поки не розмерзлася земля. Весною їх позвозили і прикопали на обочині дороги нетовстим шаром ґрунту.
Влітку від тих трупів повітря до краю наповнювалось смородом, поки не повикопували кістки і не відвезли їх на переробку мила в місто.

14.3. Олександр Іванович Бевзо. Тяжке поранення в день визволення

В день визволення села від німецьких окупантів Олександр Бевзо дістав тяжке поранення. Це сталося в ніч з 5 на 6 січня 1944 року. Виконуючи наказ про евакуацію села, дядько Степан, за фахом хірург з Полтави, вирішив з племінником Олександром піти на захід і зупинитись в сусідньому селі Клітенці.
Він виходив з того, що німецькі і радянські снаряди перелітатимуть по траєкторії через село Клітенку, яке опинилося в нейтральній зоні. Але хірург жорстоко помилився, снаряд попав якраз в хату, де вони заночували. Важкий осколок відірвав у Саші значну частину стегна. На другий день сердешна мати тяжко пораненого Сашу конячкою саночками привезла додому…
Саша виріс без батька. Народився у Маркушах в сім’ї службовця. Його батько І.Л. Бевзо служив у війську Симона Петлюри, і через переслідування більшовиків покинув село. Мати, Ганна Оліферівна, пережила суцільне горе.

 

На фото О.І. Бевзо з дружиною Н.А. Бевзо. 
1962 р.

Після смерті чоловіка похоронила двох дітей. 1937 році похоронила дочку Валю, яка дістала травму на шкільних змаганнях.
Пережила війну, в 1946 році – трагічну смерть онука, що попав під колгоспний елеватор… Пережила похоронку зятя, який загинув на війні в 1945 році в Східній Прусії.
В 1946 році похоронила матір…
В 1951 році – знову тяжке горе: похоронила Антоніну останню дочку, яка не перенесла трагічної втрати сина Колі, що попав під елеватор.
Жила надією на сина, єдиного сина Сашу…
Цілий рік пролежав Саша в ліжку. Велика рана на нозі не заживала.
Лікарі не раз пропонували ампутувати ногу, але сердешна мати щоразу відмовляла. Все, що мала, продала, але врятувала сину ногу.
Саша добре вчився в школі, до війни закінчив 9 класів виключно з п’ятірками. Особливо любив історію, літературу, мав талант до малювання.
Після одужання в 1946 році Саша вступив на I курс Станіславського (Івано-Франківського) учительського інституту і закінчив його з відзнакою.
Після інституту Олександр Іванович працював директором Яремчанської неповносередньої, потім – Тисменичанської СШ на Івано-Франківщині.
В 1954 році заочно закінчив Львівський педінститут.
Особливо творчим в житті Олександра Івановича був Київський період, куди він переїхав в 1960 році.
У Києві він працював завідуючим кабінетом Київського обласного інституту вдосконалення вчителів, потім – директором середніх шкіл у Шпитьках, м. Вишневому біля Києва; завідував відділом історії видавництва "Радянська школа", працював інспектором-методистом Міністерства освіти УРСР, викладачем історії педагогіки Київського педінституту ім. Горького.
Одночасно на громадських засадах очолював секцію юних охоронців пам’яток історії культури Київської області. Автор багатьох брошур, статей в журналах, газетах з питань методики викладання історії й суспільствознавства. В 50 років захистив дисертацію, здобув науковий ступінь кандидата педагогічних наук.
Помер передчасно – 30 квітня 1983 року. На похорон приїхали студенти з Київського педінституту, співробітники видавництва "Радянська школа", МО УРСР, друзі з області.
…Повільно рухалась процесія на цвинтар.
З балконів на дорогу люди кидали живі квіти. Шану Олександру Івановичу висловили викладачі, студенти, працівники Київського ОблВНО, педінституту, МО УРСР, друзі з шкіл району.
Олександр Іванович прожив життя не марно. Дочки пішли по батьківських стопах: Люба закінчила Таганрозький педінститут, викладає музику в тому ж інституті. Наталія закінчила Київський педінститут, зараз працює викладачем в Академії праці і соціальних відносин. Приймає участь у народному драматичному аматорському театрі "Стіф" згаданої Академії, яким керує чоловік Голованов Сергій.
Син Петро закінчив Київський художньо-архітектурний інститут, художник за професією, побував із своїми виставками за кордоном, де здобув визнання і є відомим у мистецьких колах Європи.
Дружина Ніла Анатолівна, до виходу на пенсію працювала вчителькою історії в середніх школах, нині пенсіонерка. Тішиться онуками, в неї їх трійко.
Із виступу О.Т. Шпака на похороні О.І. Бевзо:

"Рідні, близькі покійного, дорогі товариші!
Сьогодні, в цей травневий день, коли весняним розмаїттям буяє весняна днина, спрагла земля-ненька забирає на вічне буття дорогу і близьку нам людину, добротворця, правдолюба, нашого великого друга Олександра Івановича.
Невблаганна смерть навічно зупинила гаряче і полум’яне серце, яке своїм життям приносило людям усього білого світу добро і ласку, щирість і повагу, земну любов і дерзання.
Наш незабутній молодий друг любив благородних птахів і благородних тварин тому, що сам був високоблагородним.
Темними весняними ночами він прислухався до тривожності земного колообігу, радісно дивувався з того, що і в птахах, і в людях живуть ті ж самі вічні закони землі.
Не віриться, що серед нас вже не має цієї Людини – доброквіта, Людини наскрізь щедрої душі, Людини, яка в любу хвилину мала талант ділити з іншими – чужими й близькими, радість успіху і смуток горя. Людини, яка в цьому безмежному просторі Всесвіту перед чуттям лиха – знаходила святу стежину допомоги і поради, подавала обопілля своїх рук рятунку і моральної віри.
Народжений для людей, вихований найвищою материнською правдою, він своїм життям писав поезію найвищого гатунку – бути Людиною і в кожній людині бачити, відчувати і творити Людину.
Природжений інтелект, розумний гуморист, досвідчений народний педагог, плекач чарівного красивого слова, задушевний порадник, він земним магнітом прихиляв до себе людей, пильно, з почуттям гордості читав в людських взаєминах людську взаємність.
Наш рідний друг завжди кудись поспішав. Міцно тримаючись на рідній землі, він літав над нею від радості життя, від оцінених успіхів, від сімейного затишку, від перевіреної і досягнутої мети.
Олександр Іванович любив урочистість, високість творчої праці, вона була для нього святом душі, і це свято наш вічний друг носив у собі, захоплював у настрої високого подиву інших. Неможливо було не відчути в ньому непогамовної спраги і пристрастної творчості. Очікування для цієї рідкісної людини було вічним мотивом, воно бентежило уяву, наповнювало душу передчуттям свята, дива, чудес.
Він по-особливому любив рідну Землю, свою матір-неньку. Щохвилинно прагнув до тих місць, де вперше побачили його з колискової висі, з отих віконець маленьких, у чотири шибки, прагнув на те споришеве подвір’я, де вперше дитиною ступив босоніж і навічно увійшов в орбіту земного тяжіння.
Увійшов, щоб бачити, пізнавати світло і пітьму, порядність і зло, вічність і час, щоб прагнути до душевного миру, до радості серця, щоб власним життям творити легенди для інших, бо чесно вірив, що не може бути марним кожне гарне, настроєне на добро життя.
І сьогодні, коли у вічне буття відходить від нас щирий друг, людина високого лету і земних мрій, ми, його друзі, в полоні непроханої скорботи низько схиляємо свої голови перед вічною пам’яттю Олександра Івановича і своєю совістю будемо вічно берегти в своїх серцях.
Пробач нам, дорогий друже, за твою передчасну і жорстоку смерть…
Спокійного тобі сну, наш дорогий друже, м’якої тобі землі, твердих вічнопам’ятних рушникових стежинок до твого доброго серця, світлого розуму, ясних очей, щедрої душі, теплих долонь, наш дорогий і щедрий друже."

 

На фото О.І. Бевзо з матір’ю Ганною Оліферівною
та племінником В.І. Шевчуком. 1961 рік.

Він безмежно любив матір. Це йому належать слова, викарбовані на пам’ятнику з граніту матері:

"Немає цвіту цвітнішого за маківочку,
немає слова ріднішого за матіночку."

 



<< Повернутись до змісту
Locations of visitors to this page Погода в Україні

Зв'язок з нами: Анатолій Горобчук   agorobchuk1970[@]gmail.com .                                                       © Copyright 2009 Design KotovVV