Історія села Маркуші.

На південь від Чорного шляху біля річки Глибока Долина розмістився хутірець, який називався Маркушівці. Це були часи князя Костянтина Острожського на Україні, гетьмана Яна Замойського і короля Речі Посполитої Жигимонта (Сигізмунда) III [1].
Річка Глибока Долина впадає в ріку Гнилоп'ять. На центральній вулиці збереглася вікова липа, посаджена в Єкатерининські часи. На східному кінці села був вітряний млин. За селом знаходяться урочища "Дубина", "Кам'янка", "Широка", "Лазарева руда", "Хутір" і "Мад'ярщина".
У церковному літописі, який зберігається в Житомирському обласному архіві, записано:
"По преданию старожилов известно, что здесь не было жителей, а всю местность покрывал сплошной лес, принадлежавший князю Радзивиллу. В этом лесу поселился некий человек со своим отцом-стариком, отчего и село это, когда возле него начали селиться разные выходцы и беглые, получил название Маркуши (от имени Марк, ласкательно Маркуша)".
А те, що село спочатку складалось з людей пришлих, доказують існуючі до сих пір прізвища, що відображають місцевості, звідкіля походили наші пращури: Бесараб – з Бессарабії, Поліщук – з Полісся, Іщук – від слова "шукати".
Перша письмова згадка про село Маркуші збереглася в Інвентаризації від 7 жовтня 1593 року з підрахунком селян, міщан та їх повинностей панам Тишкевичам-Логойським. У ній говориться: "Выше села Быстрика в верховьях речки Глубокая долина сельцо Маркушовцы (владелец пан Кросвицкий О.Б.) имеет девять домов крестьянских хозяйств, которые татары сожгли, а людей забрали нынешнего 1593 года. Оно теперь пустое, никого нет" [2]. Ці дані відповідають літописним, в яких згадується про набіг татар на Україну у 1593 році [3].
В більш пізньому документі від 2 червня 1728 року село Маркуші згадується в скарзі дворянина Яна Красовського на овручського мельника Йосипа Звершховського. Останній погрожував Красовському за те, що той прийняв у себе біглих селян, що не бажали жити у Звершховського – посесора (керуючого) села Маркуші [4].
Село Маркуші згадується також у географічному словнику, де сказано, що Маркуші село Бердичівського повіту, лежить в 7 кілометрах на південному заході від Бердичева, розміщене біля річки Глибока Долина і належить Юлію Маршицькому.
Більш повну характеристику села Маркуші можна знайти у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии", Киев, 1864, стр. 193, Л. Похилевича та у "Списках населенных мест Киевской губернии".
В першому документі записано: "Маркуши – село при речке, именуемой Глубокая долина. Жителей обоего пола: христиан 532, римских католиков – 100, евреев – 10. Земли 2308 десятин. Церковь деревянная Михайловская, 5-го класса, построенная в 1777 году".
У "Списках населенных мест Киевской губернии" значиться: "Бердичевский уезд, село Маркуши (владельческое). В нем дворов 150, жителей обоего пола 1070 человек, из них мужчин 520 и женщин 550. Главное занятие жителей – хлебопашество, кроме того, некоторые крестьяне отправляются на заработки на железную дорогу и в Бердичев в качестве домашней прислуги. В селе Маркуши числится земли 1673 десятины, из них принадлежит помещикам 894 десятин, церквям 24 десятин и крестьянам – 755 десятин. Село принадлежит помещикам Юлию Станиславовичу Маршицкому, Марье Юльевне Зайончковской, Станиславе Юльевне Заржицкой и Суссане Юльевне Маршицкой.
Хозяйство в имении ведет управляющий Алексей Деомидович Болдырь, ведется оно у помещика и крестьян по троепольной системе.
В селе имеется: православная церковь, церковно-приходская школа, водяная мельница в двух поставах, принадлежащая помещикам".
[5]
Прізвища та імена, характерні для села Маркуші: польського походження – Острожинський, сербського – Редич. Окремі прізвища збереглися з дохристиянських часів: Зубрило, Гах, Півторак, Пугач.
Здавана славилось село Маркуші ковалями, гончарями, кравцями, ткачами і пралями. Багато маркушівців працювало у Бердичеві пожежниками і сторожами.
На 150 селянських господарств у 1910 році приходилось тільки 15 металевих плугів. У інших господарствах користувались дерев'яними сохами (Летопись села Маркуши, 1894 г.).
Ревниво реагували молоді хлопці на появу на вечоринках юнаків з сусідніх сіл. У селі Клітенка на весіллі у бійці з місцевими парубками загинув Бевзо Василь Наумович, родом з Маркуш, улюбленець дівчат, гарний кудрявий юнак, добрий гармоніст, якого парубки приревнували та вбили з-за дівчат.
Напередодні Різдва на вечерю готовили кутю, варили компот з сухофруктів та ставили на покуття (в кутку світлиці перед іконою). Вечеря супроводжувалася молитвами.
У різдвяний вечір парубки та дівчата, молоді чоловіки та жінки колядували – ходили по селу та співали хазяям під вікнами хат хвалебні пісні. Колядників одарували дрібними монетами, вгощали солодощами.
Обрядові щедрівки проводились і в день Нового року. Діти, хлопці та дівчата ходили по хатам, розкидали зерно, бажаючи хазяям статку, здоров'я, за що також отримували дрібні гроші та пироги.
Кінець зими та початок весни селяни зустрічали святом – масляною, готовили вареники, пироги з сиром, квасолею, млинцями.
Улітку відмічали Зелене свято, з яким пов’язано ряд вірувань та обрядів. У суботу, напередодні Зеленого (Трійці), або так званої "русалчиної неділі", хату прикрашали гіллям дерев, квітами, пахучими травами, в тому числі татарським зіллям (аїром).
Дівчата заплітали дві коси, укладали їх навколо голови. У святкові дні в коси вплітали квіти, яскраві стрічки, прикрашали голову вінками.
Видаючи дочку заміж, або оженюючи сина, батьки робили це рано. Заміжній вік дочки становив 16 років, сина – 18. Це пояснювалося поповненням сім'ї додатковою робочою силою та приданим.
Весілля супроводжувалося місцевою обрядовістю і, як правило, вінчанням. Спадкоємцями майна були старші сини. Головою сім'ї, розпорядником господарських робіт був батько. Сім'я складалась з 7-8 чоловік.



Діаграма населення та площі земель села Маркуші

Рік

1593

1864

1900

1942

1974

2001

Дворів, од.

9

106

150

340

460

260

Населення, чол.

-

642

1070

1400

1738

642

Земля, десятин

-

2308

1673

1600

1237

1400

У підвалі Житомирського державного архіву в фондах №71 и №75 збереглися старовинні церковні записи про село Маркуші. В.Л. Редичу у 1963 році під час підготовки історичної довідки села Маркуші довелося тримати у руках два товстих томи церковних записів.
Зі спогадів Бевзо К.А.: "Через ріку від "Кам'янки" був Грудів лісок. За часів кріпосного права там стояла цегляна пасіка та інші будови. Поміщик придбав у Італії бджоляра на прізвище Бевзо – від нього і пішов наш рід. Було у нього чотири сини: один залишився у Маркушах, два подались на Вінниччину, останній у сусіднє село Обухівку".
Маркушівцям завжди був притаманний гумор та жарти. На нижній вулиці Новосільців проживали два веселих сусіда Яким і Пилип. При зустрічі Пилип, якого по вуличному називали Болотом (від калюжі болота, що з'являється біля його хати після дощу), вітав сусіда словами:
- Яким боком? – на що Яким відповідав з усмішкою:
- Тим, на якому Болота немає.
Ні Яким, ні Пилип не ображались один на одного і, посміхнувшись, розходились у різні боки по своїм справам.
У селі проживав селянин на ім'я Бартьо, якого згадували тоді, коли хтось брався за справу, не маючи впевненості у її результаті. Бартьо волами їздив у Бердичів на ярмарок, але за все життя нікого не підвіз. Маркушівці знали про його натуру, тому вже під самим Бердичевом усі настійливо вмовляли підвезти. Але Бартьо завжди відповідав одне й те ж:
- А може я ще вернусь.

***

Далі наведемо декілька історій, які розповів Сінчук Іван Іванович.

Петро Семенюк, якого за зовнішню схожість з російським поетом прозвали Пушкіним, так розповідав про свою дружину:
- Моя Мася така хвора, що цілий день лежала. Лише тільки вечором насилу встала, насилу одяглась, насилу пішла до клубу і там насилу танцювала!

Син відслужив у армії 25 років, повернувся до батьків у рідне село. Вилежується, а батько бурчить:
- І за що це вам дають таку велику пенсію у 45 років?
Син вирішив показати батькові за що:
- Завтра йдемо у ліс заготовляти на зиму дрова. Підйом о 4 ранку!
Батько:
- А чому в таку рань?
Син:
- Мовчати, припинити розмови! А Ви, мамо, приготуйте сніданок до цього часу.
Піднялись раненько, батько збирається точити пилку. Син:
- Відставити, з собою беремо лише сокири!
Батько:
- А поснідати?
- Сніданок беремо з собою сухою пайкою!
Працювали у лісі без обіду. Увечері батько ледь ноги тягне, так як працювали без перерви і прийшли додому голодні. Син запитує батька:
- Тепер ти зрозумів, чому така велика пенсія у 45 років? – На що батько відповів:
- Та ну тебе до біса з твоєю військовою пенсією!

 


 Чудо-Михайлівська церква.

З літопису: "Церковь дубовая, в виде корабля с тремя куполами, с одним кротом во имя Чудо Архистратига Михаила, построена в 1777 году тщанием прихожан. В настоящее время собираются деньги на постройку новой церкви, каковых собрано с 1882 года по 10 ноября 1894 года 2253 рубля, которые храняться в Бердичевской сберегательной кассе Государственного банка".
Зі старовинних предметів збереглися лише два: Євангеліє з 1740 року і Євангеліє з 1860 року. Церква зарахована з 1842 року до 5-го класу.
Надавши дозвіл на будівництво церкви на пожертви прихожан, Митрополит Київський і Галицький Іоан також дозволив церкві внести 5000 рублів з церковної каси.
Проект церкви був виконаний архітектором Стефаном Рикачовим. Закладання церкви здійснено 11 травня 1899 року в ім'я Чуда святого Архістратига Михайла. Святкового 6 вересня 1899 року місце будівництва церкви було освячене священиком Бердичівської Соборної Успенської церкви Олександром Ражевичем за участі священиків села Маркуші Мотилевича Михайла Михайловича, села Бистрик Саватія Міцкевича, села Хажин Миколи Грацианського, села Великі Низгірці Ксенофонта Криконовського і диякона Бердичівської Троїцької церкви Олександра Похилевича.
Товариство місцевих прихожан взяло на себе поставку деревини на зруб та каміння для фундаменту. Кожен двір на будівництво церкви вносив по 12 рублів (зі спогадів К.А. Бевзо).
Будівництвом церкви керував підрядник Йосип Косарєв з містечка Тараща Київської губернії, якому товариство прихожан зобов’язалося виплатити 14000 рублів, а також виділити деревину на зруб церкви і 18 кубічних сажень каменю. Інший матеріал підрядник Йосип Косарєв був зобов’язаний за угодою доставити за свій рахунок: вапно, цемент, залишок необхідного каміння, дошки, цвяхи, залізо для даху, фарбу, оліфу, хрести, золото для іконостасу.
За угодою підрядник Косарєв зобов’язався побудувати церкву, пофарбувати її ззовні та всередині, виготовити іконостас, жертовник, намалювати ікони на всіх стелях в четверику та восьмерику церкви, позолотити хрест на церкві, хрест на луковиці і звонищі.
Загалом будівництво церкви обійшлося у 21678 рублів (літопис села Маркуші. Житомирський обласний державний архів, фонд 678).
На прохання активу та прихожан села Маркуші відпущено Києво-Подольським Управлінням державного майна 18 січня 1899 року за №623 на будівництво церкви 673 дубових колод, з них видано лише 603, останніх хватило тільки до даху, інша деревина закуплена за рахунок прихожан за 1700 рублів.
Закладання церкви відбулось 11 травня 1899 року, а закінчення – 28 квітня 1901 року, таким чином будівництво тривало один рік і одинадцять місяців.
Окрім прихожан у спорудженні та обладнанні церкви активну участь приймали заможні люди з навколишніх сіл та містечок: 10 липня 1900 року на церкву, що будується, начальником Залізничної Чернігівської поштово-телеграфної контори Олександром Григоровичем Афанасьєвим пожертвувана Дарохранителька срібна, позолочена вартістю 80 рублів. 30 липня 1900 року поміщиця села Фрижова Ганна Михайлівна Вавілова подарувала чашу-звяздницю, ложницю срібну вартістю 200 рублів.
30 квітня 1901 року з дозволу Високо-преосвященного Феогноста Митрополита Київського церква була освячена Благочинним протоієреєм Петром Шостацьким в ім'я Чудо святого Архистратига Михайла.
Церква 5-го класу, як вказано в її літописі, "произведена добросовестно, аккуратно и без всяких неприязностей", була розрахована на 900 прихожан. Цю чудову споруду, яка стала пам’яткою архітектури початку XX століття, було видно здалеку, контури білих куполів з хрестами вражали кожного, хто наближався до села.
Чудо-Михайлівська церква проіснувала до 1980 року [6].
В часи сталінських репресій в селі Маркуші в числі чотирнадцяти заарештованих був також священик Гервасій Синячевський, якого ростріляли у 1937 році. Беріївські кати клоками виривали йому бороду… А він молив про пощаду: "Змилуйтесь, кому ж я що поганого зробив?"
За часів сталінського режиму у церкві перестали проводити службу, а незабаром її перетворили у колгоспне зерносховище. На початку Великої Вітчизняної війни церкву було пошкоджено. 7 липня 1941 года від прямих влучень снарядів була зруйнована північна сторона. В роки фашистської окупації жителі села Маркуші знову зібрали кошти і відремонтували церкву. Вона стала єдиним джерелом духовного відродження і надії для жителів села.
Відступаючи, фашисти знову зруйнували святиню дідів та прадідів, позривали підлогу, двері, постеливши ними заболочену дорогу для відступаючої німецької мотопіхоти, обозу і танків.
Вдруге маркушівці відремонтували церкву вже після війни, хто як міг, надавав посильну допомогу в ремонті святині.
Дзвонарем церкви був Махінько Кузьма. Редич Феофан Лукич – церковний псаломщик керував церковним хором. Не володіючи жодним інструментом, тільки за допомогою камертону, який завжди видавав одну й ту ж ноту "ля", він організував церковний хор. Старожили, усі, хто ще залишився живий, пам’ятають вінчання в церкві молодих, особливо виконання хором "Многия, многия, многия лета…".
Це було справжнім дивом для прихожан, а для тих, хто вінчався – посвятою на вірність, повагу, взаєморозуміння, повагу до батьків. Церковними півчими були Маринич Григорій, Пушкарук Матвій Харитонович, Рощенюк Василь, Гаврилюк Олександр. Активними членами церковного хору були Олійник Людмила, Редич Олена, Зубрило Тетяна, Регалова Надія Пилипівна, Півторак Катерина Кузьмівна, Сінчук Ганна Петрівна, Осадчук Ганна, Півторак Тодосія, Пазюк Оксана.
У пасхальну ніч хор розташовувався на клірові, акустика звучання пісень над прихожанами надавала ритуалу урочистості, божественності, надзвичайного релігійного впливу.

 


Літопис школи.

З церковного літопису: "Школа грамоты в селе Маркуши открыта в 1860 году, она помещалась в квартире пономаря Матвея Новохоцкого, который был учителем до 1868 года, за что получал от общества прихожан вознаграждение за свой труд ежегодно 30 рублей.
С 1868 по 1872 год школа помещалась в квартире дьяка Никифора Тесельского, который был учителем за такое же жалование.
С 1872 по 1885 год школа помещалась в наемных квартирах, крестьянских избах, а учителями в ней были местные крестьяне Петр Дзюблюк, Карп Седлецкий, а в последние два года 1883 и 1884 сын дьячка Исакий Новицкий"
.
Цього останнього вчителя деякі селяни і до сьогодні згадують і вдячні йому та те, що він був суворий до дітей і не давав бешкетувати: сік різками і ставив колінами на гречку.
Платню ці останні три вчителя отримували по 20 рублів за зиму, а за найм будинку під школу щорічно платили по 10 рублів.
Загалом же школа з 1860 по 1885 рік тягнула жалюгідне існування, навіть ледь-ледь навчала читати по церковно-слов'янському, і багато хто з учнів грамоту зовсім забував!
Буквар, часослов і псалтир були єдиними учбовими посібниками, арифметиці ж зовсім не навчали. Дітей ходило до школи не більше 20.
З 1880 року на протязі трьох років місцевий священик Михайло Михайлович Мотилевич умовляв прихожан побудувати шкільний будинок, відпустити на його утримання і вчителів хоча б 100 рублів, доказуючи, що тільки тоді буде видно користь від школи, але селяни не вірили доводам священика і скупились на побудову школи.
Дивлячись, що одними умовляннями нічого не досягти, священик  звернувся за допомогою у Волосне правління, яке відразу ж відізвалось на цю добру справу і примусово змусило селян поїхати за матеріалами на будівництво школи. У селі знайшовся лише один селянин Наум Бевзо, співчуваючий цій добрій справі, який взяв у шинкаря-єврея гроші в рахунок орендної плати за шинок, але так, що громада спочатку нічого не знала, поїхав і придбав різні матеріали у 1883 році. Селяни хоч не хоч змушені були привезти матеріали, але озлились на священика.
Закуплені матеріали пролежали з осені 1883 року до березня 1885 року з-за відсутності коштів на будівництво.
Місцевий керуючий Ілля Юровський пожертвував на будівництво школи 25 рублів, чим присоромив селян, і вони вже добровільно зібрали кошти на будівництво. Таким чином, будівництво школи було закінчене у липні місяці 1885 року, а у вересні у день храмового свята вона була освячена.
У тому ж вересні священик за сприяння Волосного старшини та писаря умовив товариство прихожан укласти угоду на утримання школи у 100 рублів.
Угоду засвідчили волосний писар і мировий посередник Павло Лупов, і таким чином школа тільки з 1885 року була офіційно відкрита і з цього часу у ній розпочалось правильне викладання усіх предметів, а у наступному 1886 році вона була перетворена у однокласну церковно-приходську школу.
Однокласна церковно-приходська школа з 1887 року реально показала видимі результати. Кількість учнів збільшилась до 20-50 чоловік, кількість їх в окремі роки доходила до 60 учнів, з яких утворено досить чималий хор півчих, та при них же утворились добрі читці у церкві, та так, що при відсутності псаломщика можуть заміняти його під час богослужіння і різних потреб.
У школі з 1887 року почали проводити іспити учнів, з яких витримало екзамен на пільгу 4 розряду, встановлений пунктом 4 статті 56 Статуту про військову повинність: у1887 році – 3 учня, у 1888 році – 8 учнів, у 1890 році – 10 учнів, у 1892 році – 9 учнів і 3 дівчинки отримали свідоцтво про закінчення курсу, у 1893 році – 5 учнів, у 1894 році – 7 учнів. Всього на протязі 8 років випущено з пільговим правом 42 учня і 3 дівчини з посвідченням про закінчення курсу.
Таку видиму користь школа принесла завдяки зусиллям вчителів і священика Михайла Михайловича Мотилевича, який викладав Закон Божий з 1885 по 1894/1895 навчальні роки.
Випускниками церковно-приходської школи були Бевзо Олександр Арефійович і Бигич Іван Сергійович. Бевзо О.А. – кандидат історико-філософських наук працював у інституті Академії наук УРСР у Києві, його перу належать праці: "Львівський літопис і Острозький літописець", "З історії української літератури" (посібник для вчителів української мови і літератури). Він співавтор тритомної праці "300-ліття возз’єднання України і Росії", "Історії запорізьких козаків". Багато друкованих праць належить перу нашого земляка – викладачу Полтавського сільськогосподарського інституту, кандидату хімічних наук Бигичу І.С., який підготував для школи методичні посібники для вчителів хімії. Коли Іван Сергійович приїздив у відпустку до Маркушів він обов’язково зустрічався з нашим прадідом Сінчуком Іваном Олександровичем, з яким вони товаришували з дитинства.
У Маркушівській школі навчались майбутні підполковники – Півторак Олександр Кирилович, Півторак Віктор Єфимович, Півторак Микола Єфимович; полковники – Гордієнко Яків, Бевзо Михайло, Семенюк Степан Іванович, Гаврилюк Петро Петрович, Павлюк Володимир Миколайович, Маринкевич Віктор Миколайович, Півторак Петро Єфимович. Бевзо Олександр Олександрович став генерал-майором, служив у Генеральному штабі у Москві, тепер працює в адміністрації Президента Росії. Семенюк Олександр Петрович також став генерал-майором і разом з Семенюком Володимиром Івановичем – генералом МВС служить в Кемерово (Росія).
У 2000 році в селі була побудована нова школа. В ній тепер навчається 100 учнів. Директор школи Кондратюк Сергій Васильович, заступник директора по навчальній роботі Левшун Тетяна Василівна, заступник директора з виховної роботи Михальченко Людмила Броніславівна, вчитель математики і інформатики Гончарук Олександр Степанович, вчитель хімії Панчук Юрій Миколайович, вчитель початкових класів Поліщук Євгенія Яківна.

 


 Літопис землекористування.

Після смерті поміщика Юліана Станіславовича Маршицького (у 1903 році) землями володіли дочки: Марія Юліївна Зайончковська, Сусана Юліївна Маршицька і Станіслава Юліївна Заржицька.
Господарство вели самі, стягуючи з селян за оренду землі кожен десятий сніп і 10 рублів орендних. У 1905 році селяни перестали підкорюватись волі поміщиків. Впродовж однієї ночі вони спалили маєтки М.Ю. Зайончковської, С.М. Маршицької і С.Ю. Заржицької, а також водяний млин у двох поставах.
Дочки поміщика Юліана Маршицького були незаміжні (Марія і Сусана). Їх маєток був там, де тепер знаходиться водонапірна башта. Час Маршицькі проводили на балах і курортах. Повертаючись у маєток з порожніми гаманцями, вони продовжували вести орендне господарство, яке поступово занепадало. Перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією маєток Станіслави Юліївни Маршицької (за чоловіком Заржицької) придбав поміщик Желтов, але не встиг вступити у володіння ним (яким керував посесор Романовський).
Як свідчать старожили, після конфіскації у 1918 році земель поміщиків, пани Маршицькі через рік настільки збідніли, що ходили жебраками по селу і просили милостиню. Незабаром вони виїхали у Польщу до родичів, звідки вже не повернулись на Україну.
З приходом Радянської влади у селі Маркуші була обрана сільська рада на чолі з Острожинським Василем Онуфрійовичем.
У 1930 році головою сільської ради був Сінчук Олександр Григорович. Як згадує Ольга Дмитрівна Бевзо, він разом з приятелями випивав на Загреблі і затягнув пісню – "Ще не вмерла Україна…". А Кашперський Л.І. почав вимагати, щоби той співав "Еще Польска не сгинела…". Сінчук Олександр Григорович вилаявся: "Мені поляки коло ср…". Тоді Кашперський узяв відро і забив його. Один з компанії (Рижко) побіг до Наталі Григорівни – дружини Сінчука і розповів їй про лихо, яке сталося з її чоловіком. Сини Сінчука – Іван та Петро поїхали на підводі та привезли тіло батька. Кашперський Л.І. за це вбивство отримав 3 роки ув’язнення, а після звільнення з в’язниці у 1937 році був репресований.
У 20-х роках на західній околиці села Маркуші поступово почалось будівництво хат на земельній площі, яка тепер носить назву "Новосельці". На родючому чорноземі, осяяному сонячними променями, виросли чудові вишневі і яблуневі сади, що були посаджені справжніми хазяями: Гордієнко Петром Яковичем, репресованим у 1937 році, Огризко Іваном Миколайовичем, також репресованим у 1937 році, Андрійчуком Дмитром, Синяком Борисом, Семенюком Павлом, Морозом Пилипом, Свинарчуком Пилипом, Семенюком Михайлом, Дзюблюком Дмитром, Синяком Нифоном, Регаловим Михайлом і багатьма іншими трудівниками.
Бевзо Олександр Трохимович розповідав, що між Маркушами і Обухівкою виник "Хутір", у якому в 20-х роках було сім хуторів. Це господарства Антона Гаврилюка, Олексія Редича, Трохима Карповича Бевзо, Олександра Яковича Гаврилюка, Порфіра Регалова, Луки Маєрчука і Григорія Олійника. В господарствах було стільки десятин землі, скільки у сім'ях було душ. "Хутір" проіснував в основному до 1930 року, до створення колгоспу у селі. Залишилась одна хата Трохима Карповича Бевзо, що помер у 1932 році, яка проіснувала до 1938 року.
Трагічна подія, яка потрясла не тільки село Маркуші, але і всю губернію, відбулась у 1926 році в сім'ї Наума Бевзо. Дмитро і Микола Бевзо весь час ворогували між собою з-за землі, якою наділив їх батько.
Хата Миколи Бевзо стояла у центрі села на тому місці, де колись стояв господарчий магазин. Коли Микола вивіз на свій город гній, він запросив своїх приятелів, які допомагали йому у роботі, на обід. В хату зайшов брат Дмитро з зарядженим пістолетом у кармані, він був ветеринаром місцевої артілі. Гостинно відповівши на привітання Дмитра, Микола налив йому чарку самогонки і запропонував помиритьсь: "Брате, скільки не розмовляємо? Давай помиримося і забудемо минуле!" Але у Дмитра скипіла ненависть до брата. Вихопивши з карману пістолет, він вистрілив у Миколу…
24 січня 1930 року рішенням загальних зборів села було створено колгосп у складі 90 членів (40 селянських господарств). Організаторами Маркушівського колгоспу були: Семенюк Феодосій Фотійович, Поліщук Степан Костянтинович, Рощенюк Іван Дмитрович, Шевчук Григорій Петрович і Редич Анастасій Олексійович, які підписали Статут сільськогосподарської артілі – колгоспу, що отримав назву "Червоній шлях". Головою колгоспу обрали Семенюка Феодосія Фотійовича.
На протязі 1930 року у колгосп вступило під страхом виселення майже все населення села за винятком двох господарств: Дзюблюка Дмитра Івановича и Гордієнко Олени Тимофіївни.
У колгоспі була одна двокінна сіялка, молотарка "БАО", кінна жатка, сто коней, п'ятдесят плугів, сорок два вози і один двигун. Таким чином, сіяли і збирали врожай практично вручну.
Приклади колективної праці показували Рощенюк Іван, Рощенюк Федір, Рощенюк Петро, Грева Оліфер Петрович, Регалов Михайло Якович, Півторак Єфим, Курошенко Фома – свинар, Олійник Надія; ковалі Олійник Яків, Яремчук Іван, Сінчук Іван, Бесараб Гнат, Бевзо Петро Якович, Нешко Петро Якович, Бесараб Дем'ян, Постой Кирило, Бесараб Меланія та інші.
У Бердичівській філії Житомирського обласного державного архіву В.Л. Редич при написанні літопису Маркушів не знайшов документів про голод у районі, а також документів про роботу надзвичайної хлібозаготівельної комісії 1932 року (всі вказівки надавались усно).
Жителі села Маркуші, в родинах яких були померлі з голоду у 1933 році:
Бевзо Микола Асонович – 6 чоловік,
Гордієнко Левко Андрійович – 4 чоловіка,
Кащук Павло Петрович – 4 чоловіка,
Корнійчук Лукаш – 1 чоловік,
Маринич Надія Власівна – 6 чоловік,
Маринич Павло Євдокимович – 3 чоловік,
Павлюк Павло Якович – 3 чоловіка,
Павлюк Трохим Степанович – 2 чоловіка,
Пирожок Мирон Миколайович – 2 чоловіка,
Постой Кір'ян Гаврилович – 2 чоловіка,
Постой Яків Сидорович – 5 чоловік,
Рощенюк Корній Гаврилович – 6 чоловік,
Сорока Петро Миколайович – 4 чоловіка,
Черевичний Улян Петрович – 7 чоловік,
Шпула Панас Степанович – 1 чоловіка.
Всього: 56 чоловік.

Матеріал підготувала жителька села Маркуші Запальникова Євгенія Арефівна 5 грудня 1991 року.

***

З кінця 2000 року у селі виникло сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю "Надія", у якому 260 членів, що володіють 783 гектарами орної землі. Голова господарства Ковальов Володимир Дмитрович, його заступник Баралівський Валерій Леонідович, агроном Онищук Петро Степанович, зоотехнік Василюк Галина Мілентівна, головний бухгалтер Карпова Лілія Володимирівна, головний інженер Шпак Сергій Анастасійович, заступник з господарської частини Семенюк Юрій Васильович.
На даний час (2000 рік – А.Г.) головою сільської ради Маркушів є Острожинський Михайло Васильович, секретарем Іванова Антоніна Миколаївна. 


 Село Маркуші в роки громадянської війни.

Восени 1918 року на Лисій горі у Бердичеві з'явився полковник Петлюрівської армії Оскін. Прибувши у село Маркуші разом з осавулом Демчіним з села Бистрик (Бистрицька волость), вони розпочали мобілізацію селян, що підлягали військовій повинності.
З села Маркуші було мобілізовано біля 70 чоловік, яких направили до Житомира проти військ Центральної Ради і гетьмана Павла Скоропадського. Було убито багато гайдамаків. У бою загинув Павлюк Петро Макарович. Після Житомирського походу усі селяни повернулись додому.
На початку травня 1920 року загін польських вояків з'явився в Маркушах. Розшукавши сільського старосту Бевзо Петра Наумовича, поляки в ультимативній формі зажадали протягом однієї години зібрати 20 підвід. І коли в призначений час підводи не були надані, розсерджені поляки розійшлись по селу.
За спогадами Бевзо Ольги Дмитрівни на центральній вулиці села вони вбили глухого діда Постоя за те, що він на їх запитання відповів лайкою ("Поляки мені до ср…!").
Зібравши на кладовищі чоловіків, жінок та дітей, поляки поголовно пороли їх шомполами, нагайками, били прикладами гвинтівок.
Старожил Редич Ф.Л. згадував: "У той трагічний травневий день польські вершники роз'їжджали по селу. З'явились вони і на нашій вулиці на Загреблі. Самим лютим з них був рудий поляк. Два солдати прийшли до Півторака Петра Дмитровича, вимагаючи коня, на що той відповів: "Поляки мені до ср…!" Тоді рудий поляк схопив відро і вдарив ним Петра по голові, проломивши йому череп. В той день загинуло ще два чоловіки: Павлюк Трохим Опанасович і Вітковський Іван Іванович. Дісталося і мені – лютий рудий пілсудчик вдарив мене прикладом, перебив праву ключицю, за що я отримав вуличне прізвище "кривобокий".

 


 Літопис комсомолу Маркушів.

Літопис комсомольської організації села Маркуші розпочинається з 1924 року. Першими комсомольцями були Софія Мусіївна Півторак (член КПРС з 1932 року), Галина Давидівна Рощенюк (член КПРС з 1928 року), Олександр Кирилович Півторак (підполковник у відставці, викладач марксистсько-ленінської філософії Ленінградського педагогічного інституту).
Далеко за межами села відомі імена славних комсомольців – учасників підпільної групи, яка діяла у Бердичеві і Маркушах в часи фашистської окупації: братів Тадеуша і Вацлава Канецьких, Нуримухмата Галлямшина, Миколи Базилевича, Івана Лопачука, Олексія Яремчука, які Указом Президії Верховної Ради України від 10 квітня 1967 року посмертно були нагороджені медаллю "За відвагу". Від рук фашистів загинули підпільники: Раєцький Іван, Поліщук Валентин, Семенюк Віктор.
Нуримухмат Саітович Галлямшин, башкир за національністю, був воїном Червоної Армії, утік з фашистського концтабору і був одним з активних організаторів Бердичівського і Маркушівського підпілля.
Живим залишився партизан-підпільник Володимир Михайлович Острожинський.
Одним з активних учасників комісії з написання літопису Маркушівського комсомолу був секретар колгоспної партійної організації В.Л. Редич.


 Сталінські репресії в Маркушах.

Сталінська м’ясорубка не обійшла і села Маркуші. Жертвами необґрунтованих репресій у 1937-1938 рр. стали наступні громадяни:
Бевзо Дмитро Наумович, 1890 р.н. – ветеринар колгоспу, репресований у 1937 році з-за хвороб коней (необґрунтовано).
Бесараб Гнат Лукич, 1880 р.н. – колгоспник (коваль).
Вітюк Анатолій Лукич – колгоспник.
Гордієнко Петро Якович, 1900 р.н. – колгоспник, вуличне прізвище Мукомел.
Кашперський Леонід Іванович, 1899 р.н. – колгоспник.
Лопачук Михайло Вікторович – псаломщик.
Лопачук Михайло Никифорович, 1895 р.н. – колгоспник.
Огризко Іван Костянтинович, 1898 р.н. – колгоспник.
Огризко Іван Миколайович – колгоспник.
Павлюк Павло Якович, 1899 р.н. – колгоспник.
Постой Марко Васильович, 1895 р.н. – колгоспник.
Рибачук Євдоким Онуфрійович, 1892 р.н. – колгоспник.
Семенюк Павло Григорович – колгоспник.
Семенюк Феодосій Фотійович, 1895 р.н. – перший голова колгоспу, орендар з вересня 1923 року водяного млина, який перед тим належав поміщику Заржицькому.
Семенюк Феодосій Якович, 1893 р.н. – колгоспник.
Синячевський Гервасій Петрович, 1892 р.н. – священик.
Шпула Микола Іванович, 1897 р.н. – колгоспник.
Шпула Павло Іванович, 1895 р.н. – колгоспник.

Дванадцять громадян потрапили до списків "кулаків" і "під кулачників", майже всі вони загинули у концтаборах, місця їх загибелі невідомі, повернувся лише один Павлюк Пилип. Після перевірки відповідною комісією усі репресовані у селі Маркуші були реабілітовані.
Серед репресованих вихідців з села Маркуші є прізвище Рощенюка Миколи Никифоровича (народився у 1902 році, репресований у 1937 році).
Дід його родом з села Маркуші. Батько працював котельником на заводі акціонерного товариства м. Бердичева "Прогрес". Рано залишився сиротою, Микола у 16 років почав працювати на Бердичівському шкіряному заводі.
Закінчив вищу партійну школу, працював начальником Бердичівської окружної міліції. Приймав участь в організації колгоспів у 30-х роках.
Працював головою Новоград-Волинського окружного виконкому, головою Одеського виконкому, потім заступником Народного Комісара Землекористування України. У 1937 році став жертвою сталінських репресій, реабілітований посмертно. (З спогадів дружини Рощенюка М.Н., м. Куп'янськ, Харківська область).


Маркуші в період фашистської окупації
(07.07.1941 р. – 07.01.1944 р.)

Трагічна подія відбулась восени 1943 року. Увечері, з 9 годин, пересуватись по селу суворо заборонялось. Особливою жорстокістю вирізнявся німець Тобіас, що наглядав за молоддю, яка працювала на будівництві залізничної дороги за селом, остання повинна була з'єднати Берлін з Києвом.
Зайшовши до Рибачуків, Тобіас побачив там Степана Семенюка, який зайшов до дівчини. Він також працював на залізниці за селом. Розлютований німець наказав Степану йти за ним. Вивівши юнака з хати, він вистрелив йому в груди і вбив.
На похорони Степана зібралося усе село, це був протест проти фашистського терору. Староста Жак наказав усім розійтись. Місцевий прихвостень, побачивши таке скупчення людей на похоронах, збожеволів і підпалив три хати. Після чого він побіг за села і там повісився. Люди стали розбігатися, біля покійника залишилась лише мати та дві сестри.
Відступаючи, фашисти жорстоко знущались над мирним населенням. У січні 1944 року вони вбили Бесараба Миколу Гнатовича, зарізавши його ножем, а тіло вивезли в поле.
В числі громадян, насильно вивезених до Німеччини у 1942 році, були:
Бевзо Віктор Дмитрович, 1924 р.н.
Бевзо Ганна Василівна, 1919 р.н.
Бевзо Ганна Петрівна.
Бесараб Іван Мусійович, 1909 р.н.
Бигич Петро Ливонович, 1926 р.н.
Борисов Михайло Григорович, 1892 р.н.
Вітюк Ганна Сидорівна, 1920 р.н.
Вітюк Ганна Сидорівна.
Вітюк Дмитро Опанасович, 1898 р.н.
Губарєва Людмила.
Загробська Анастасія, 1923 р.н.
Зубрило Марія Авер'янівна, 1912 р.н.
Корнійчук Віра Лук'янівна, 1915 р.н.
Лопачук Микола Павлович, 1924 р.н.
Маєрчук Віра Пилипівна, 1911 р.н.
Майструк Микола Павлович, 1924 р.н.
Мисько Ананій Миколайович, 1923 р.н.
Олійник Анастасія, 1923 р.н.
Осадчук Володимир Лук'янович, 1924 р.н.
Павлюк Микола Осипович, 1925 р.н.
Поліщук Андрій Сазонович, 1923 р.н.
Постой Ганна Григорівна.
Рощенюк Володимир Григорович, 1923 р.н.
Рощенюк Калістрат, 1888 р.н.
Рощенюк Леонід Дем'янович, 1924 р.н.
Рощенюк Олександр Петрович.
Рощенюк Олександр Федорович, 1921 р.н.
Рудий Федір Вакулович, 1894 р.н.
Свинарчук Михтодь Опанасович, 1896 р.н.
Семенюк Андрій, 1900 р.н.
Семенюк Демян Григорович, 1926 р.н.
Синяк Олена Борисівна, 1924 р.н.
Синяк Петро Нифонтович, 1925 р.н.
Тимощук Яків Іванович, 1923 р.н.
Фризько Віктор Пилипович, 1925 р.н.
Шевчук Микола Петрович, 1926 р.н.
Шевчук Яків Васильович, 1924 р.н.
Якубівський Бролько Тимофійович, 1914 р.н.

Старший брат Бевзо Ольги Дмитрівни – Віктор Дмитрович сам визвався їхати до Німеччини замість сестри. Батьки відправлялись до Німеччини взамін дітей.
У фашистському концтаборі був Бевзо Віктор Дмитрович. Синяк Петро Нифонтович опинився в Освенцімі, за його даними фашисти спалили односельця Лопачука Миколу Павловича.
Як згадує Ольга Дмитрівна Бевзо, фашисти схопили підпільників Івана Раєцького і Олексія Яремчука, жорстоко катували їх, бажаючи отримати відомості про партизан. Зв'язаних колючою проволокою, їх привезли у Маркуші на упізнання. Але мати Раєцького і брат Яремчука не стали упізнавати рідних, оскільки боялись, що німці спалять село.
Село було звільнене 8 січня у ході Житомирсько-Бердичівської операції (на 931 день війни) [9]. Радінформбюро так повідомляло про цю подію: "В течение 8 января войска 1-го УКРАИНСКОГО фронта, продолжая наступление, овладели районным центром Винницкой области ИЛЬИНЦЫ, а также с боями заняли более 60 других населённых пунктов, среди которых крупные населённые пункты ВИРЫ, ЛЕНЧИ, ЧУДЕЛЬ, РУДНЯ БОРОВСКАЯ, СИВКИ, БЕЛЬЧАКИ, НОВАЯ ЧАРТОРИЯ, КОРОСТКИ, ЛИПНО, МИХАЙЛОВКА, КРАСНОСЁЛКА, РАЙГОРОДОК, ОБУХОВКА, МАРКУШИ, НОВАЯ ГРЕБЛЯ…" 


Ветерани Великої Вітчизняної війни села Маркуші.

Двісті чоловік села Маркуші були мобілізовані до лав Червоної армії, 160 з них не повернулись з фронту.
Ветерани-фронтовики:
Андрійчук Григорій Прокопович (1900 р.н.),
Бевзо Клавдій Дмитрович,
Бевзо Олександр Трохимович (1921 р.н.),
Бондарчук Герасим Тимофійович (1922 р.н.),
Василюк Трохим Федорович (1917 р.н.),
Васьков Афанасій Фомич,
Вітюк Микола Дмитрович (1922 р.н.),
Грева Микола Ліферович (1921 р.н.),
Демчук Іван Михайлович (1918 р.н.),
Левшун Василь Федорович (1918 р.н.),
Маринич Олексій Олімпійович (1922 р.н.),
Марункевич Микола Григорович,
Мороз Микола Пилипович (1920 р.н.) – кавалер двох орденів Слави і багато інших нагород,
Олежко Віталій Федорович (1921 р.н.),
Острожинський Володимир Михайлович (1926 р.н.),
Паламарчук Пилип Якович (1916 р.н.),
Постой Іван Кирилович – кавалер двох орденів Слави,
Постой Олексій Феофанович (1922 р.н.),
Рощенюк Михайло Олексійович (1922 р.н.),
Свинарчук Андрій Пилипович (1911 р.н.),
Свинарчук Степан Гордійович (1921 р.н.),
Семенюк Іван Григорович (1918 р.н.),
Семенюк Микола Михайлович (1924 р.н.),
Сінчук Іван Олександрович (1908 р.н.),
Сінчук Петро Олександрович (1912 р.н.).

Про окремих з них є можливість розповісти докладніше.
Острожинський Володимир Михайлович був у партизанському загоні ім. Хрущова третього об'єднання Малікова бійцем-підривником диверсійної роти Кошкіна. Після з'єднання з Червоною Армією воював у складі 1 Білоруського фронту у 194 мінометному полку командиром відділення радіо, старшина. Приймав участь у штурмі Берліна, війну закінчив на Ельбі. Має численні бойові нагороди. Повернувся додому, працював вчителем. Став на педагогічній ниві відмінником народної освіти, нагороджений медаллю Макаренко, а також орденами "Знак Пошани" і "Жовтневої Революції". Працював директором школи, вів радіогурток, члени якого завойовували призові місця на змаганнях в області і республіці.
Бевзо Олександр Трохимович служив у 24 Самаро-Ульянівській двічі Червонопрапорній Бердичівській стрілецькій дивізії, лейтенант. День Перемоги зустрів у Німеччині у 60 км від Берліна.
П'ятнадцять подяк від Верховного головнокомандуючого у колишнього єфрейтора Т.Л. Рощенюка, серед них за звільнення Польщі, розгром угрупувань у східній Пруссії.
Більш як сто бойових вильотів на рахунку кавалера двох орденів Слави Миколи Пилиповича Мороза. Народився в с. Маркуші в селянській родині. Закінчив семирічку, працював у колгоспі. В Радянській Армії – з 1941 року. Воював повітряним стрільцем літака-штурмовика ІЛ-2 в 72-му штурмовому авіаполку 1-го гвардії штурмового авіакорпусу, гвардії старший сержант. Воював у складі екіпажу Героя Радянського Союзу Д. Овсянникова. Відзначився під час штурму ворожих позицій біля Нікополя і переправи через Дніпро, знищивши танк, десять автомашин, два дзоти, чимало живої сили ворога. Учасник штурму міста-фортеці Кенігсберга і порту Піллау, де штурмовик ліквідував дот і батарею ворога. Вийшов переможцем в одинадцяти повітряних боях з німецько-фашистськими асами. Удостоєний ордена Слави трьох ступенів, ордена Червоної Зірки, медалі "За відвагу".
Після війни повернувся в рідне село, з 1947 року до виходу на пенсію працював завідуючим сільпо, обирався депутатом сільської ради.
Клавдій Дмитрович Бевзо – чоловік з легенди. У 1974 році у одній з печер Аджимушкая керченські червоні слідопити знайшли документ, у якому збереглось прізвище Бевзо. Через газету "Піонерська правда" вони звернулись до однолітків з проханням допомоги у розшуку. Слідопити Бердичівської середньої школи №6 знайшли аджимушкайця і відповіли керченським дітям [7]. Клавдій Дмитрович пробув у лавах Червоної Армії з 1940 по 1946 рр. У 1942 році воював у Керченських катакомбах кулеметником [8]. Про нього згадується у газетах "Земля Бердичівська" (1994 р.) і "Бердичівський вісник" (2000 р.). Він нагороджений орденами і медалями, повернувшись у село, більш як 30 років працював трактористом і шофером, після виходу на пенсію працював робітником у школі і сторожем у колгоспі. Виростив дітей, тепер допомагає виховувати внуків.
У звільненні села Маркуші приймали участь командир 117 гвардійської Бердичівської ордена Богдана Хмельницького дивізії генерал-майор Волкович Тимофій Іванович, командир дивізіону 305 гвардійського артилерійського полку майор Удовиченко Віктор Іванович, командир гаубичної батареї цього полку гвардії майор Павленко Іван Васильович, начальник зв'язку 338 гвардійського мотострілецького полку капітан Кришко Трохим Кондратійович.
Гвардії капітан Іван Васильович Павленко знайшов у Маркушах свою суджену – Ольгу Лиферівну Греву. Їх знайомство відбулось у будинку Ганни Павлівни Греви. Солдати, що звільняли Маркуші, разом зі своїм командиром зайшли туди перекусити. А мати Ольги Лиферівни відправила її з пирогами до своєї невістки Ганни Павлівни, було якраз Різдво. Дівчина сподобалась молодому капітану, але він отримав черговий наказ і повинен був йти. На порозі він сказав Ользі: "Якщо не загину на війні, то повернусь і женюсь на тобі!" Пішов він у наступ на села Поличенці, Малу Клітенку і Фидрів (нині Тернівка – на честь генерала Тернова, що загинув при її звільненні).
У складі своєї 117 гвардійської Бердичівської ордена Богдана Хмельницького дивізії гвардії капітан Павленко Іван Васильович пройшов славний бойовий шлях і після війни повернувся у Бердичів на Червону Гору. На мотоциклі він приїхав у Маркуші, знайшов будинок Ольги Лиферівни, її мати повідомила йому, що дочка навчається у Бердичівському педагогічному інституті. Так визволитель села і став її чоловіком. Сьогодні подружжя Павленко проживає у Бердичеві, у них два сина. У Маркушах гвардії майора Павленко Івана Васильовича добре пам’ятають і називають просто – Капітан.
Маркушівці свято шанують пам'ять своїх односельчан. На честь 30-ліття Великої Перемоги у 1974 році у центрі села встановлено пам’ятник загиблим маркушівцям. На кам'яному обеліску написані імена маркушівців, що віддали своє життя за нашу свободу і незалежність.
Арсенюк Сергій Маркович, 1911 р.н.
Базилевич Микола Григорович, 1919 р.н.
Баралівський Роман Іванович, 1903 р.н.
Бевзо Олександр Олександрович, 1919 р.н.
Бевзо Олександр Васильович, 1907 р.н.
Бевзо Анастасій Арсентійович, 1922 р.н.
Бевзо Анастасій Іларіонович, 1925 р.н.
Бевзо Григорій Кирилович, 1908 р.н.
Бевзо Григорій Якимович, 1899 р.н.
Бевзо Іван Микитович, 1918 р.н.
Бевзо Іларіон Боніфатійович, 1905 р.н.
Бесараб Дем'ян Павлович, 1900 р.н.
Бесараб Микола Гнатович, 1926 р.н.
Бигич Олексій Сергійович, 1903 р.н.
Богуславський Андрій Климович, 1901 р.н.
Богуславський Василь Климович, 1926 р.н.
Богуславський Мілентій Васильович, 1904 р.н.
Богуславський Михайло Сидорович, 1914 р.н.
Вербинець Михайло Хомович, 1920 р.н.
Вітковський Олексій Іванович, 1918 р.н.
Вітковський Микола Іванович, 1913 р.н.
Вітюк Олександр Лукич, 1916 р.н.
Вітюк Олександр Опанасович, 1902 р.н.
Вітюк Володимир Дмитрович, 1925 р.н.
Вітюк Григорій Лук'янович, 1907 р.н.
Волошин Іван Павлович
Гаврилюк Віктор Петрович, 1907 р.н.
Гаврилюк Володимир Олександрович, 1921 р.н.
Гаврилюк Іван Григорович, 1911 р.н.
Гаврилюк Михайло Олександрович, 1925 р.н.
Галямшин Нурі Саїтович, 1920 р.н.
Глузман Олександр Євсейович, 1920 р.н.
Гончарук Василь Дмитрович, 1918 р.н.
Горобчук Іван Григорович, 1909 р.н.
Горобчук Іван Максимович, 1909 р.н.
Губарєв Леонід Дмитрович, 1925 р.н.
Демчук Михайло Пилипович, 1919 р.н.
Дзюблюк Олександр Якович, 1922 р.н.
Дзюблюк Володимир Єфимович, 1919 р.н.
Дзюблюк Іван Адамович, 1924 р.н.
Дзюблюк Микола Борисович, 1924 р.н.
Дзюблюк Савелій Іванович, 1904 р.н.
Зубрило Олександр Кононович, 1901 р.н.
Зубрило Феофан Кононович, 1914 р.н.
Іващенко Василь Максимович, 1923 р.н.
Канецький Вацлав Казимирович, 1925 р.н.
Канецький Тадеуш Казимирович, 1923 р.н.
Кащук Олексій Антонович, 1921 р.н.
Ковальчук Василь Максимович, 1909 р.н.
Король Григорій Георгійович, 1924 р.н.
Куращенко Фома Іванович, 1914 р.н.
Лопачук Іван Михайлович, 1923 р.н.
Лопачук Микола Михайлович, 1913 р.н.
Маєрчук Гнат Маркович, 1902 р.н.
Маєрчук Лука Євстафійович
Маринич Володимир Платонович, 1924 р.н.
Маринич Захар Олімпійович, 1916 р.н.
Маринич Микола  Микитович, 1917 р.н.
Маринкевич Павло Степанович, 1903 р.н.
Махинько Олексій Максимович, 1918 р.н.
Махинько Андрій Васильович, 1924 р.н.
Махинько Іван Михайлович, 1926 р.н.
Медич Анатолій Антонович, 1919 р.н.
Мельниченко Микита Микитович, 1920 р.н.
Місько Ананій Миколайович, 1924 р.н.
Місько Анісім Микитович, 1924 р.н.
Міщук Володимир Софронович, 1909 р.н.
Осадчук Аполлінарій Володимирович, 1910 р.н.
Осадчук Володимир Лук'янович, 1925 р.н.
Осадчук Михайло Никифорович, 1909 р.н.
Осадчук Михайло Ерастович, 1915 р.н.
Осадчук Микола Лук'янович, 1921 р.н.
Осадчук Я.К., 1909 р.н.
Острожинський Іван Васильович, 1903 р.н.
Острожинський Михайло Васильович, 1898 р.н.
Павлюк Анастасій Федорович, 1910 р.н.
Павлюк Анатолій Павлович, 1921 р.н.
Павлюк Володимир Йосипович, 1923 р.н.
Павлюк Іван Трохимович, 1904 р.н.
Павлюк Карпо Артемович, 1911 р.н.
Павлюк Микола Опанасович, 1907 р.н.
Павлюк Омелян Артемович, 1910 р.н.
Павлюк Степан Кузьмич, 1901 р.н.
Парасич Сергій Купріянович
Поліщук Анастасій Степанович, 1918 р.н.
Поліщук Валентин Степанович, 1924 р.н.
Поліщук Дем'ян Созонович, 1910 р.н.
Поліщук Марія Степанівна, 1921 р.н.
Півторак Єфим Кирилович, 1900 р.н.
Півторак Іван Іванович, 1921 р.н.
Прохоренко Василь Якович, 1906 р.н.
Пугач Олексій Степанович, 1911 р.н.
Раєцький Іван Іванович, 1925 р.н.
Регалов Анастасій Іванович, 1904 р.н.
Регалов Володимир Дмитрович, 1920 р.н.
Регалов Григорій Ількович, 1905 р.н.
Регалов Іван Порфирович, 1923 р.н.
Регалов Іван Якович, 1907 р.н.
Регалов Михайло Ількович, 1900 р.н.
Регалов Михайло Порфирович, 1911 р.н.
Регалов Петро Порфирович, 1918 р.н.
Редич Володимир Анастасійович, 1924 р.н.
Редич Іван Опанасович, 1906 р.н.
Редич Леонід Феофанович, 1904 р.н.
Редич Петро Олексійович, 1902 р.н.
Рощенюк Олексій Васильович, 1926 р.н.
Рощенюк Віктор Олексійович, 1919 р.н.
Рощенюк Леонід Дем'янович, 1903 р.н.
Рощенюк Леонід Калістратович, 1923 р.н.
Рощенюк Микола Васильович, 1924 р.н.
Рощенюк Микола Калістратович, 1921 р.н.
Рощенюк Петро Давидович, 1898 р.н.
Рощенюк Петро Маркович, 1910 р.н.
Рудик Олександр Єрофійович, 1912 р.н.
Рудик Федір Єрофійович, 1921 р.н.
Рибачук Володимир Олександрович, 1924 р.н.
Савіцький Владислав Янович, 1914 р.н.
Свинарчук Микола Гордійович, 1925 р.н.
Семенюк Адам Павлович, 1924 р.н.
Семенюк Альберт Макарович, 1926 р.н.
Семенюк Анастасій Михайлович, 1925 р.н.
Семенюк Анатолій Макарович, 1923 р.н.
Семенюк Валентин Макарович, 1923 р.н.
Семенюк Василь Петрович, 1921 р.н.
Семенюк Віктор Олександрович, 1902 р.н.
Семенюк Григорій Іванович
Семенюк Єфим Серафімович, 1914 р.н.
Семенюк Михайло Анастасович
Семенюк Михайло Костянтинович, 1899 р.н.
Семенюк Микола Федорович, 1914 р.н.
Семенюк Петро Костянтинович, 1911 р.н.
Семенюк Петро Маркович, 1910 р.н.
Семенюк Петро Павлович, 1910 р.н.
Семенюк Сергій Іванович, 1921 р.н.
Семенюк Степан Павлович, 1925 р.н.
Семенюк Яків Павлович, 1906 р.н.
Семчук Анастасій Григорович
Сідлецький Микола Кирилович, 1913 р.н.
Симчук Анастасій Євдокимович, 1920 р.н.
Синяк Володимир Костянтинович, 1919 р.н.
Синяк Яків Фотійович, 1915 р.н.
Скоробогатий Анатолій Михайлович, 1912 р.н.
Смолкін Леонтій Іванович, 1910 р.н.
Сологуб Павло Степанович, 1903 р.н.
Теслюк Анатолій Григорович, 1910 р.н.
Теслюк Яків Григорович, 1914 р.н.
Тимощук Яків Іванович, 1923 р.н.
Томчук Йосип Несторович, 1906 р.н.
Шевченко Феодосій Корнійович, 1913 р.н.
Шевчук Василь Дем'янович, 1901 р.н.
Шевчук Василь Купріянович, 1910 р.н.
Шевчук Іван Герасимович, 1904 р.н.
Шевчук Іван Іванович, 1915 р.н.
Шевчук Михайло Григорович, 1920 р.н.
Шевчук Михайло Григорович, 1924 р.н.
Шевчук Микола Іванович, 1912 р.н.
Шевчук Павло Петрович, 1907 р.н.
Шевчук Феофіл Трохимович, 1922 р.н.
Яремчук Олексій Дмитрович, 1926 р.н.
Ярославець Дмитро, 1922 р.н.

***

Автор літопису села Маркуші Володимир Леонідович Редич круглий сирота, у 1941 році його мати померла, а батько загинув на фронті. Він став вчителем історії у школі села Маркуші, був завучем школи. Проживав у м. Ірпінь Київської області. Літопис села Маркуші закінчив 26 квітня 1995 року.
У створенні літопису села Маркуші приймав участь кандидат історичних наук Бевзо Олександр Арефійович – співробітник інституту історії Академії наук УРСР.
Спогадами щедро ділились Павленко Іван Васильович, Андрійчук Альбін Григорович, Сінчук Іван Іванович, Сінчук Валентина Павлівна, Півторак Віктор Єфимович, Семенюк Микола Михайлович, Семенюк Софія Марківна, Бевзо Олександр Трохимович, Бевзо Ольга Дмитрівна, Рощенюк Віктор Петрович, Рощенюк Надія Борисівна, Регалов Михайло Михайлович, Горобчук Петро Іванович, Горобчук Ольга Іванівна, Постой Олексій Феофанович, Бевзо Клавдій Дмитрович, Острожинський Володимир Михайлович, Олійник Яків Анатолійович, Олійник Антоніна Василівна.
Велике сприяння у зборі і оформленні матеріалів для літопису села Маркуші надали Острожинський Михайло Васильович, Іванова Антоніна Миколаївна, Михальченко Людмила Броніславівна, Півторак Анатолій Вікторович, Півторак Володимир Вікторович і Сінчук Олександр Володимирович.

Автор дослідження: Володимир Редич.
Адаптація та доповнення:
Володимир Сінчук.
Переклад на українську та доповнення:
Анатолій Горобчук.


Використана література:

[1] Аркас Н. История Украины-Руси. – Одесса: Маяк, 1994. – 392 с.
[2] Архив Юго-Западной России: Пер. с польского, ч. VI, т. I, 1876, с. 228.
[3] Яковенко В.И. Хмельницкий: Биогр. очерк. – Санк-Петербург: ЛИО Редактор, 1994. – С. 87-180.
[4] Архив Юго-Западной России: Пер. с польского, ч. VI, т. I, 1876, с.328-329.
[5] Список населенных мест Киевской губернии, Киев, 1900, стр. 273 –274.
[6] В.Л. Редич. Чудо-Михайлівська церква в Маркушах. // "Земля Бердичевская", 21.11.1992 р.
[7] Живет в селе аджимушкаец. // "Керченский рабочий" №10 (17453) від 15 січня 1988 р.
[8] В катакомбах Аджимушкая: Документы, воспоминания, статьи. – Изд. Второе переработанное и дополненное. – Симферополь: Издательство "Крым", 1970. – 240 с.
[9] Повідомлення Радінформбюро від 08.01.1944 р. // http://ru.wikipedia.org/wiki/

Инвентаризация поместий от 7 октября 1593 года с исчислением крестьян, мещан и их повинностей панам Тышкевичам-Логойским //Архив Юго-Западной России: пер. с польского. – 1876. - Т. 1, ч. 6. -  С. 228.
Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. - Киев, 1864. - С. 193.
Списки населенных мест Киевской губернии. – Киев, 1900. – С. 273-274.
Словарь географический. – Т. 4. - Варшава, 1885. – С.132.
Мотылевич М.М. Чудо-Михайловская церковь села Маркуши 1844-1916 г.г. // Житомирский областной государственный архив. – фонд №129 / Летопись села Маркуши.
Головченко И., Мусиенко А. Золотые ворота. Черное солнце. Белый сумрак. (Трилогия). – 896 с.
Немецко-фашисткий оккупационный режим на Украине: Сборник документов и материалов. – Киев, 1963. – 398 с.
Акчурина М. Подвиг двадцятиліття. // "Радянська Житомирщина", 08.05.1967 р.
"Радянський шлях" від 17 березня 1989 р.
Яковенко В.И. Хмельницкий: Биогр. очерк. – Санк-Петербург: ЛИО Редактор, 1994. – С. 87-180.
Аркас Н. История Украины-Руси / Вступ ст. и комент. В.Г. Сарбея. – Одесса: Маяк, 1994. – 392 с.
"Мужали в борьбе"  // "Радянский шлях", №151 (8869) від 25.03.1968 р.
Книга памяти Украины. Житомирская область. – 2 т. – Житомир: Редакционно-издательское государственное предприятие "Льонок", 1994. – 656 с.
 "Это был настоящий ужас …" // "Бердичівський вісник", №18 (72) від 05.05.2000 р.
"Земля Бердичівська", №81 (14377) від 08.10.1994 р.
Бут Н.Я. Аджимушкай 1942: Альбом. – Издание второе дополненное и переработанное. – Москва: Изобразительное искусство, 1985. – 144 с.

Locations of visitors to this page Погода в Україні

Зв'язок з нами: Анатолій Горобчук   agorobchuk[@]mail.ru .                                                                 © Copyright 2009 Design KotovVV